Завантажити

нещастя, вони валили то, що там досi стояло: надiю на пiмсту, але натомiсть не ставили нiчого нового. Один тiльки Сень Басараб, сидячи на порозi з люлькою в зубах, похитував недовiрливо головою, але не говорив уже нiчого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимiв був, бачилося, для нього дуже неприємний i непожаданий, - а й вiн склонив свої потужнi плечi i опустив голову: Бенедьовi слова заставили i його задуматися.
- Добре би то було, то певно, - сказав вiн вкiнцi, - але як се зробити, як помагати собi самим, коли у нас. сили нема й натiлько, аби кождий сам собi помiг.
- Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не пiдоймеш, а кiлька нас пiдоймо го як нiчо. Велика рiч для рiпника при якiм-такiм зарiбку дати на тиждень шiстку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево i можемо бодай в наглiй потребi запомочи кiлькох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?
- Гм, та воно-то правда, розумiвся, так, так! - почулося з рiзних бокiв, лиш там, в кутi, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя i невдоволено воркотiв Сень Басараб.
- Добре йому, мiському чоловiковi, говорити о складках! Ану, трiбуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати тi складки!
- Ну, - вiдказав на те живо Бенедьо, - се вже ти. побратиме, так собi, на вiтер говориш. Ось нас ту в дванадцять, i я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.
- Пристанемо, пристанемо! - загули деякi побратими.
- Тiлько треба добре над тим обрадитися, на що складався тi грошi i що з ними робити! - сказав з повагом Андрусь.
- Ну, розумiвся, так-таки зараз i обрадьмо! - пiдхопив Стасюра.
- Ба нi, - сказав Бенедьо, - поперед усего треба знати, чи взагалi маемо складати складки, чи нi. Ту, бачу, деякi побратими не радi тому, хотiли би, щоби все осталося так, як досi...
- Ти-бо також крутиш, - перервав його мову напiвгнiвний Матiй, котрий досi мовчки сидiв коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось постороннiх речах, але чим далi, тим цiкавiше i уважнiше прислухувався до всього, що говорилося в хатi, - ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, i розумного, i для всiх хосенного - то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада лiпша вiд других, то приймемо, а як твоя буде гiрша, то аж тодi можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!
По такiй досаднiй заохотi Бенедьо зачав говорити "просто з моста".
- Бо то, - зачав вiн, - знаєте, як маємо пiти на складки для своєї помочi, то вже треба зовсiм усе змiнити, не так, як досi було. Карбовання всяке набiк, головництво набiк (при тих словах Бенедьовi здалося, що гарячково палаючi очi Прпйдеволi з темного кута зирнули на нього i пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, i вiн сполонiвся i похилив лице додолу), - зовсiм iнакше треба говорити до людей. Не пiмсту їм показувати, а ратунок. Розумiєся, кривди i злодiйства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачiв та силачiв оден одинокий робiтник не встоїть, а всi як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.
- Зможуть устояти? - вiдозвався знов невiрний Сень. - Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидiв, щоби бiльше за роботу платили, чи що?
- А що ж, не могли би всилувати? - пiдхопив живо Бенедьо. - Ану, якби так усi змовилися i сказали: не пiдемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тодi жиди зробили?
- А! А й справдi! От гадка добра! - скрикнули побратими в один голос. Навiть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
- А що би зробили, - вiдповiв Сень, - напровадили би з усiх свiтiв нових робiтникiв, а нас би нагнали.
- А якби ми стали лавою, i не пустили тих нових, i просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такiм разi повисипати своїх людей i по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдiть нiхто до Борислава, поки наша вiйна не скiнчиться!
- Гурра! - закричали побратими. - То ми рада! Вiйна, вiйна з жидами i здирцями!
- Ну, i я гадаю, що така вiйна лiпша, нiж усяка друга, - говорив далi Бенедьо, - раз тому, що то вiйна супокiйна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо пiдняти її зовсiм одверто i смiло, i нiхто нам за ню нiчого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тiлько й тiлько, то пiду, та й годi.
Радiсть побратимiв була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тiшився не менше вiд других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсiм несподiвано, в жарi суперечки з Сенем Басарабом.
- Ба, добре ти кажеш: вiйна, перестати робити! Але хоть би й усi пристали на тото, то скажи ти менi. будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботицi? Адже тяжко й погадати, щоби богачi зараз першого дня та пом'якли i згодилися добровiльно давати нам бiльшу плату. Може, прийдеся сидiти без роботи й тиждень або й

читати