Завантажити

прийшли до того почуття бориславськi робiтники! I бачилось би, що такого великого в тiм почуттi, самiм безвiдраднiм та сумнiм! А мiж тим якого несупокою наробило, яку бурю пiдняло воно в головах усiх робiтникiв! I швидко з безвiдрадного та сумного чуття виродилося грiзне завзяття, мимовiльна дружнiсть i непокiрливiсть своїм кривдникам. Вiд слiв почало доходити до дiл. От одного дня пронеслася по Бориславi вiсть, що там а там робiтники потурбували в якiмось завулку касiєра, котрий замiсть звичайних двох центiв положив собi був брати у робiтникiв по чотири центи "касiєрного" вiд одної шахти, то єсть вiд одного 12-годинного робучого дня. Тота вiсть була немов знаком, за котрим швидко по собi слiдувало бiльше подiбних случаїв. За кождою вiсткою о подiбнiм случаї росло завзяття i вiдвага рiпникiв. Вони вже прямо в очi всяким касiєрам, надзiрцям та контролерам почали нахвалятися, що не будуть довше терпiти над собою кривди. Страх почав падати на всякi п'явки людськi. А коли одного дня пронеслася по Бориславi чутка, що коли один надзiрець несправедливо зарахував якусь високу кару рiпниковi, а касiєр при виплатi хотiв йому потрутити тоту кару з платнi, то рiпники пiдняли при касi великий крик i гамiр, почали жадати перед себе надзiрця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив на їх товариша. Надзiрець сховався десь, касiєр жартом, щоби їх позбутися, сказав їм: "Iдiть i шукайте його, а як знайдете, то приведiть його сюда за вухо!" Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi найшли надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за вуха, притягли його до касiєра, розумiється, привели потовченого, подряпаного i з понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила великого голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки вечора величезною юрбою, пiд проводом братiв Басарабiв, пiшли до бориславського вiйта i випросили у нього на волю всiх арештованих, - i величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i поїли, i по тисячу разiв допитували їх, як то вони провадили надзiрця за вуха до каси.
Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матiєвiй хатинi сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до дiла.
- Скликати збiр! Скликати збiр! - говорили всi.
I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр усiх рiпникiв за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi зiйтися на нараду.
Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд ями до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi до нафтарнi не чуване досi слово:
- В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло Борислава! Нарада! нарада! нарада!
Нiхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика хвиля, що вiд неї много буде залежати, - i всi покладали великi, хоч i неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Се слово, мов' чари якi, прояснювало вив'ялi збiдованi лиця, крiпило мозолистi руки, напростовувало здавна похиленi плечi. "Нарада! Наша нарада!" - неслося то голосно, то шепотом по всiх закутках, i тисячi серць з нетерплячкою билися, дожидаючи недiлi i наради.
З нетерплячкою ожидали її й нашi побратими, а особливо Бенедьо i Андрусь Басараб.
Х
Буря збиралася над Бориславом - не з неба до землi, але з землi проти неба.
На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надiї i якогось таємного страху; всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на своїх гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi "гольцмини", бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi солом'яники - все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
- Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. - Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд!
- Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! - викрикували в другiй купi.
- Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi.
Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
- До ями кождого, хто над нами збиткуєся! - гомонiли в другiм кiнцi.
- Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. - Раз, що хто верже другого до ями,

читати