Завантажити

з ними? - вiдповiв понуро Сень.
- Такi з ними!
- А присягу забув?
- Нi, не забув.
- А ногами топчеш, хоч i не забув.
- Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше випогоджувалося Сеневе лице, i вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:
- А, коли так, то добре! А я, дурний, i не догадався! Здоровi, побратими, буду вашим касiєром i надiюсь, що не пожалуєтеся на мене!
- А тепер ще одно, - сказав сильним, радiсним голосом Бенедьо, котрий нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником усiх. - Побратими-товаришi! Ви знаєте, я простий робiтник, як усi ви, вирiс в бiдi i нуждi, - бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й непрошено впала на мене жидiвська ласка, i мене Гаммершляг поставив майстром, а далi й будовничим коло нової нафтарнi. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А менi дає по три ринськi денно, - як на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичi бiдна стара мати, - їй мушу пiслати щотижня часточку з свого зарiбку, нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для себе, - значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обiцяюсь давати до нашої каси!
- Гурра! - закричали побратими. - Най жиє побратим Бенедьо!
- Я також обiцяю по ринському на тиждень!
- Я по п'ять шiсток!
- Я по п'ять шiсток!
- Ось мої три шiстки!
- Ось мої!
- Ось мої!
Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили у всiх запал i охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихiтку письма i котрого Сень упросив собi за помiчника, попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.
Весело розiйшлись побратими, радiснi надiї виринали в їх головах з-поза темних теперiшнiх суморокiв i пестили їх щирi серця, мов схiд сонця рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
IX
Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь не паде i жниво пчоляче скiнчилося, починається на якийсь час голосне, гамiрливе життя в улiях. Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно таке i до чого йде. Ще в улiю не сталося нiчого нового. Ще кiлька пильнiших робiтниць уперто вилiтають щодень на поле, щоби по цiлоденнiм шуканнi вернути вечором домiв з невеличким здобутком на лапках. Ще ситi трути гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка. Ще бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже в улiю iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось таємничо шепочуть помiж собою, якось пiдозренно похитують головками, якось зловiщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все i що таке готовиться в пчолячiм царствi? Трути, певно, того не знають i по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка...
От таке саме почало дiятися i в Бориславi в кiлька день по описанiй вище нарадi. Хто його знає, вiдки й як, досить того, що новим духом повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося зовсiм противно. Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв, першi стрепенулися вiд нього. I хто його знає, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi - усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по своїй волi уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторiї здавна глибоко закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили своє сумне, безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда їх розмова кiнчилася болючим, важким питанням: "Господи, чи вже ж так нам вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху порадити?" Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали, противно - ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм,

читати