Завантажити

єго хати. Отеє все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?
- Господи боже! - аж скрикнув Матiй, - так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?
- Хто знає, - вiдповiв Андрусь, - але все-таки надiя бiльша. От що було би добре - винайти тих, що тодi билися з тобою! Ти, кажеш, видiв, що Мортко їх пiдохочував?
- На се присягнути можу!
- От була би й запинка. Зараз би мож потягнути їх на слова, чи Мортко пiдмовляв їх. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi?
Лице Матiя при тих виводах чимраз бiльше прояснювалося. Втiм, нова думка знов засмутила його.
- Е, але як же ж їх вiднайти, тих, що тодi почали зо мною бiйку? Я їх зовсiм не знаю i не мiг опiсля нiколи пiзнати.
- I я їх не знаю, та й не звертав на них тодi уваги. Але, може, Стасюра? Менi здаєся, що з одним вiн щось говорив тодi.
- Господи боже, - знов би було огниво бiльше! Знов близше до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би тi рiпники! Ходiм, Андрусю, ходiм до Стасюри!
Швидко зiбрався i обувся Матiй, живо повертався пiд впливом нового проблиску надiї, немов разом десять лiт скотилося з його плечей. Так глибоко в серцi того старого, горем з давнiх лiт битого чоловiка вкорiнена була любов до єдиного близького йому чоловiка, так гаряче бажав вiн, щоби правда про його таємну погибель вийшла на свiтло денне!
Бенедьо сам остався в хатi по виходi обох побратимiв. Вiн сидiв i думав. Не процес займав його в цiлiм тiм дiлi, - хоть, розумiється, i процесовi вiн бажав доброго виходу. Його найбiльше занимало оповiдання Матiя про бiйку людей з жидами i про крик небiжчика Максима: "Виженiть жидiв з Борислава!" "А що, - думалось йому, - чи й справдi се було б добре, якби вигнати жидiв? Поперед усего: куди їх вигнати? Пiдуть на другi села, i там почнеся то само, що ту дiєся. А подруге: самi не пiдуть, а що ту надерли грошей, заберуть з собою i в других мiсцях повернуть на то само, на що ту повертали. Нi, се не вратує робучих людей!"
Пiзненько вночi вернув Матiй додому. Вiн був дуже змiнений проти попереднього: веселий, говiркий. їх надiї на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бiйку з Матiєм, Стасюра справдi знав, прочi були з того самого села, що й тот один, - але всi вони вже вiд трьох лiт не робили в Бориславi i сидiли на господарствi. Андрусь Басараб i Стасюра готовi були свiдчити в судi. Тож i рiшився Матiй завтра-таки йти до Дрогобича до адвоката i зарадитися його, як i що дiяти.
- Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! - приговорював Матiй. - Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то нiби пан бiг не каже бажати другому лиха, але такому злодiєвi, бачу, не грiх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким побожним бажанням Матiй i заснув.
VIII
Звiльна, важкою ходою повзли одностайнi робучi днi в Бориславi. Бенедьо працював цiлими днями при своїй фабрицi, витичував плани будинкiв, заправляв робiтниками, наглядав за вчасним довозом цегли, камiння, вапна i всього потрiбного, - а при всiм тiм обходився з робiтниками так побратерськи, так щиро та приязно, немов хотiв на кождiм кроцi показати їм, що вiн їм рiвний, їх брат i такий же бiдний робiтник, як усi вони, немов хотiв перепрашати їх за те, що оце не по своїй волi став над ними наставником. А вечорами, по роботi, вiн не раз до пiзньої ночi ходив у важкiй задумi по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинкiв, до тiсних хат та комiрок, де жили робiтники, заходив в бесiду з старими й ма-лими i розпитував їх про їх життя й бiдування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповiстей, коли дивився зблизька на нужду i погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди i поганi збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогi шати i бризкають болотом на темну похилену товпу.
Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями, i життя в Бориславi для робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i з долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тiльки з голоду не згинути! - се був загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, - вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з їх житом та вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi. Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'ї - крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi люди з усiх сторiн, хапаючися за послiднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi люди думали, що борiїславськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i отворять їм брами своїх багатств!..
А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися надiєю, що аж порядний

читати