Завантажити

голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був.
- А що ж тобi тото так доконечно треба знати? - перебив його оповiдання Андрусь.
- Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!
- Що? Через тото? А то яким свiтом?
- Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасi, як зачав пригадувати собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що були якiсь два знакомi, лиш не знати котрi. Коби дiзнатися, були би зараз свiдки.
- Свiдки? Нащо? До чого?
- Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а ту в ванкирi обiч хтось злупотiв склянкою, - мiй Мортко тiлько миг, побiг до ванкира. Чую: там говорять - Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене.
- Гов, свату, гов! - ревуть, - Що бо ти людей тручаєш та розмiтуєш? Га?
- Та я нехотячи!
- Еге, нехотячи! - рипить один, - Знаємо ми таких!
В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в дверях показався, - присяг би-м нинi, що показався мiй Iван, держачися за одвiрок. За ним стояв Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него.
Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене за груди.
- Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi заїду, - крикнув вiн i як зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все в головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i що другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна рiч, що вони були пiдмовленi, бо я їх анi не знав, не видав, анi не зробив їм нiчого. Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники - не тямлю нiчого. Все затьмарилося в моїй головi.
Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче.
- А що, де Йван? - се було моє перше питання.
- Нема.
- Але чень же був дома?
- Не був.
Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть єї. Що за нещастя?
- Але ж я, - кажу, - вчора вечiр видiв его. Вона всмiхнулася крiзь сльози i похитала головою.
- Нi, - каже, - ви вчора вечiр нiяк не могли його видiтп. Ви вчора вечiр лежали ось ту без пам'ятi.
- А що ж, то нинi не вiвторок? - спитав я.
- .Нi, нинi вже п'ятниця. Ви вiд понедiлка ночi лежите осьде як мьртвий, у горячцi та манколiї.
- А Iвана не було вiдтодi?
- Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, - нiхто не знає, де вiн i що з ним.
- Але ж я го в понедiлок видiв у шинку. Марта нiчо па то, тiлько здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi
так з перепою привидiлося.
- Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-єм його я видiв достотку своїми очима!
- Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому, - сказала Марта.
- От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?
- Був. Я ту розпитувала тустанiвських парубкiв. Був, кажуть, згодив поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки й ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в Бориславi взяти вiд жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися.
Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?..
- А як, - питаю Марти, - не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?
- Не знаю.
- Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.
Пiшли ми обоє до канцелярiї Германа Гольдкремера, - ми в него робили. Питаємося. Той до книжки... "Взяв ваш Iван Пiвторак грошi". - "Коли?" - "В понедiлок вечором". От тобi и на! Полiз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи що? Я розповiдаю, що грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана. Нiхто нi о чiм не знає.
Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих:
нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де вiн подiвся з шинку i що там робив. "Нi, - каже, - неправда тому, я й на очi не видав Iвана. Ти, - каже, - п'яний був, серед бiйки тобi рiдна бабуня привидiлася, а тобi здавалося, що то був Iван". Починаю розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, - ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало.
Ну, вже вам того не iре й казати, який у нас великдень був. Що там бiдна Марта наплакалася, - господи! Вся надiя пропала. Минув мiсяць, другий, - про Iвана анi вiстки, анi чутки. Далi чуємо, декотрi рiпники посмiшковуються, жартують: "Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi забрав, бабу лишив, а сам в свiт за очi!" Зразу говорили тото на жарт, а далi декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв? Не знати. Той каже:

читати