Завантажити

глибоко, мов по тяжкiй утомi, її серце билося жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед Германовим приїздом, вона одержала його через пiсланця - малого коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i пепостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, - комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, - радувало її, а нетерплячка довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i розмовляла з Германом.
- Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на лицi, така натура погана. Зараз старий бiс догадався. Але чекай, чорта з'їш, поки вiд мене правди дiзнаєшся!.. - Вона сiла вiдтак на софу, отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало намазанi букви.
Вiд виїзду Германа до Львова справдi нове життя зачалось для Рифки. Несподiваний поворот сина, та й ще в такiм незвичайнiм способi подiйствував на неї, як набiй електричної батерiї. Мов безумна з радостi, вона по вiдходi Готлiба бiгала по покоях, без думки i без цiлi переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але хоть i вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрi її кипiло та клекотiло, кров плила живiше, її розбуджена фантазiя блудила та носилася летом ластiвки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли i як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженнi. Вона турбувалась, вiдки добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в своїм вуглярськiм уборi прибiгав до неї, розпитувала його, як вiн жиє i що дiє, але Готлiб такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матiр, щоб мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та щоб старалася для нього о грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та роздразненнi найшла Рифка те, чого не ставало їй досi, - найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до працi думок - i ожила, похорошiла.
Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи, хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування для Рифки. Вони тим були цiннiшi для неї, бо слово, написане, оставалось на паперi, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати i перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв i все находила в них чим любуватися. Тi листи вона вiдбирала i читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi листи. Потреба любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих лiтах а розвита аж до нервової гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.
- Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? - шептала Рифка, отворивши лист i напуваючись ще перед читанням розкiшною ожиданкою, I вiдтак зачала пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:
"Мамцю! Грошей маю ще досить, - треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити великої бiди. Але й не о тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проходi дiвчину, - вiдколи жию, не видав такої. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, - кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджується i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї i питати її, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, - не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам".
Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi, все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, - а така любов найбiльше мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi, котра в своїм життi нiякої любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до рерця, слiдити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба,

читати