Завантажити

також щось - грозити, а не знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бiйтеся, Матiю, - каже вiдтак поважливо, - я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.
- Ну, вважай же ми! - промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловiк, та й по всьому!..
Ну, нiчо. Зробили ми умову - пiбралися вони. У Iвана по батьковi якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки тої весни виставив, - уже то нiби ми оба, - тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що мiг, то доносив їм, - звичайне, чоловiк уже привик, зжився...
Аж от якось так в пару мiсяцiв здибає мене Iїван та й каже:
- А знаєте, - каже, - Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий, що ви на то скажете?
- Ну, яка рада? - кажу. - Говори, яка?
- А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених грошей. Знаєте, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, - я вже говорив з ним. "Продам", - каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, - може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
- Та що, - кажу я, - як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.
- Ба, - каже Iван, - не на тiм копець. Менi здаєся, що нам двоїм до осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, - на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?
Я видивився на него.
- Ну, - каже вiн, - що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста рiч: пристаньте й ви до нас. Перейдiть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комiрне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого знесла охота видобутися а тої западнi, а ще бiльше - їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Iван звивався так, як той пискiр, сюди й туди, - рад би птахом вилетiти з Борислава. Робота того року була добра, - у нас грошей призбиралося ладних: i на грунт би стало, i ще дещо лишилося би на розгосподарювання. "Господи! - говорить, бувало, Iван вечерами. - Коби-то вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу, чи лихi люди не дали!..
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали грошей вiд жида. "Йай, - кажемо, - у нього лежать, в єго касi безпечнiше, нiж у нас за пазухов, а в книжцi якраз записано на нас, то й сам чорт вiдтам не викусить". Так ми й зробили - брали лиш часом по кiлька шусток, щоби яко-тако продихати.
Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, - настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до Тустанович, щоби довершити згоду, - таки на другий день мав дати тамтому чоловiковi завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пiшов мiй Iван. Змеркаєся - нема Iвана. "Ну, нiчо, - гадаємо собi, - може, там де на могоричi абощо". Але Марта якась неспокiйна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Нiч минула - нема Iвана. На роботу приходимо - вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де вiн. Я му розповiв усе, а той ще крикнув:
- От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, - де би Iван був? Вечором по роботi приходжу до хати - нема. Гадаю собi:
"Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, - там повно рiпникiв, - заздрiв я межи ними й Мортка, але котрi саме були знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири незнакомi, вже нiби п'янi, стоять насеред хати i спiвають: оден святовечiрньої, другий страстi, третiй пiдскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?
- Iдiть собi до чорта! - крикнув я на них. - Там будете акурат пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горiвки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу, що Мортко усе пiдморгує на них, дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввiйшли якiсь два знакомi рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, - але кiлько вже намучив свою дурну стару

читати