Завантажити

ІСТОРІЯ ОДНОГО САМОСТВЕРДЖЕННЯ

1. КОЛИСЬ…
Вирвавшись із пропахлих сіном сільських тенет, ми прагнули скуштувати всі міські зваби. Ми поїдали очима хлопчаків і вечорами обмірковували, кому би віддати свою таку затяжну цноту. Хоча, цнотливицею, як виявилося дещо пізніше, була лише Ніна. Такою вона й залишилася назавжди. Принаймні, у моїй пам’яті. Місто ковтнуло її, але пожувавши років з чотири, виплюнуло, так і не перетравивши.
Свою першу студентську ніч я провела за межами гуртожитку в шкільної подруги, що вже другий рік навчалася в місцевому коледжі. Дорогою до неї ми зустріли двох напівромів (вона жила в циганському районі), що без умовлянь погодилися піти до нас в гості. Там ми пили пиво з горілкою, палили цигарки. Один з них багатозначно вказував своїм туманним поглядом на двері сусідньої кімнати. А я згадувала свого двадцятилітнього Шонія, що залишився за межами фантастичного міста в далекому, пропахлому сіном селі.
Я весь час думала, що саме вражає мене у цьому темношкірому юнакові. І коли він знову подивився на мене, я зрозуміла: широкі зіниці.
* Мені би відлити, – каже той, що біля подруги.
* Іди.
Хвилин через двадцять його товариш раптово „підривається”:
* А Янош де?
* Пішов відлити.
* Іду подивлюся.
* Іди.

* Змотались, -- лаконічно підсумовує моя подруга.
* Як змотались? – дивуюся. -- Пішли ж відлити.
* Ага, - каже.
* Ага, - підтверджую.
* Змотались. Натурально.
* Як? – не віриться мені.
* Так.
* Нє-а, – хитаю недовірливо.
* Іду подивлюся.
* Я з тобою.
* Сиди, - заперечує , - а то якщо повернуться, то ще й горілку вкрадуть.
* Не вкрадуть, - чалапаю за нею.
* Авжеж, - із сумом відповідає Махно, яку, до речі, звали Марійкою.

-- Махно, - питаю згодом, - а чому у них такі широкі зіниці?
- Торчать! – багатозначно відказує дівчина.
- А-а-а-а-а… - нерозуміюче погоджуюсь я.
- Хочеш і ти попробувати?
- Ні…-- чомусь лякаюсь.
Виходимо на вулицю, де горлають п’яні роми:
* Ой, дєвочкі, дєвочки! – аж виспівують.
* Підари, - незлобно каже Махно, - якби не дешева квартира, то вже би давно махнула кудись у етажки. А то живеш тут -- один фіг, що в селі.
Пішли до хати, де крізь цигарковий дим світить на нас своїми боками пляшка з-під пива.
* Будеш?
* Нє-а.
* Добре. Залишиться на ранок.
Крізь морок кімнати пробираємось до ліжок. Махно дозволила мені ночувати на ліжку співмешканки, що ще не приїхала з дому.
* А ти знаєш, - п’яно белькоче Махно, - моя мама вже знає, що я – не дівчина.
* Нічого собі, – відказую. А сама згадую, що вчора вона хвалилася, що береже цноту для Рижого. – А як дізналася?
* Як-як? Сказала їй, що вагітна. Нехай веде мене в лікарню на аборт.
* Ого! – кажу. - Ну ти й даєш! А вона що?
* Що-що... Взяла та й відвела, – каже Махно. А їй же, до речі, ще й шістнадцяти нема.
* А від кого ти завагітніла?
* Та від кого! Від сусіда! Ти що -- не пригадуєш? Той, що мене зґвалтував!
* Не пам’ятаю, -- зізнаюсь.
* Ну то нікому й не кажи.
* О’кей. А коли це він тебе?
* Спочатку присягнися, що нікому не розкажеш.
* Та клянуся.
* Я не хотіла йому віддатися, а він, падлюка, узяв та й зґвалтував.
* Та ти що? Що -- так узяв і зґвалтував?
Махно мовчить, і я уявляю, як в темряві напружується її обличчя. Воно в неї завжди так напружується, коли вона щось вигадує.
* Ну да! Узяв і зґвалтував. Ми грали в карти на роздягання. Разів п’ять він виграв, і я залишилася повністю гола. Ми грали далі, а він все дивився, дивився. Ну, типу того… Слухай, давай краще спати!
* Давай, - згоджуюся, а саму так нудить! – Хріново мене, Махно. Млоїть!
* Будеш виривати?
* Не буду.
* Ляж на спину і тримайся рукою за підлогу.
* Ага.
Лягаю горілиць, опускаю на підлогу праву руку. Справді допомагає. Вертольотів немає. Політ нормальний…

2. КОЛИСЬ ДАВНО…
Дивно...
Я зустрічалася три роки з одруженим чоловіком і кохала його до нестями, але коли пішла, то від моєї великої любові залишилася лише цнота. І я бережу її як найбільший скарб, як найбільший спогад про нього.
Тепер я зустрічаюся з найкращим хлопцем міста. У нього сильні плечі і треновані руки. Я обожнюю його міцне тіло і завжди плачу від радості, коли засинаю у його фантастичних обіймах. Я тоді наче маленька кішечка згортаюся калачиком між його долонями й, муркочучи, засинаю.
Він має найкраще в світі тіло і найгірший характер, до якого я вже давно пристосувалась і без якого себе не мислю. Я вже звикла прокидатися і відразу ставати пір’їнкою, щоб, не дай Боже, не розбудити свого чоловіка.
(Я вже давно вирішила, що вийду заміж за того, хто позбавить мене цноти!).
Ми живемо разом уже півроку. За цей час я успішно закінчила університет, зробила багато чого корисного, але жінкою так і не стала.
Одного разу я прийшла додому, коли він тримав за волосся свою оголену колишню (цікаво, звідки це в нього?):
* Як я люблю тебе, Маруханьо! Як я

читати