Завантажити

до неї, бо вона вродлива. Вона просить мене вийти з нею на вулицю, бо її нудить. Вона довго вириває і при цьому весь час сміється. Я сміюся теж.
У нас багато думок. У всіх, хто сидить за цим столом. Ангеліна думає про дзеркало. Я теж думаю про дзеркало. І чоловік мій теж думає про дзеркало. Він інакше не може. Він кохає мене, але завжди думає про дзеркало.
Гарненька офіціантка підносить нам пиво, і я чомусь починаю дивитись на неї, мов у дзеркало. Я ще ніколи не бачила такої жіночки, як вона. Чорне волосся і біла шкіра – гаряча інтимна суміш. У мене ще ніколи не було сексу. Тому я так палаю. Я ніколи не бачила такої чорно-білої гарячої суміші. Я не бачила справжнього жіночого дзеркала. Але мій погляд для неї неприємний, бо вона – суміш для чоловіків.
***
Мій чоловік залишається вдома. Я ж одягаю свою найкращу спідницю й найдекольтованішу блузу. За п’ять хвилин ходи від моєї квартири на мене чекає колишній. Я йду до нього, думаючи, що нарешті випаде нагода заїхати йому по пиці. Але коли заходжу в бар, він встає і йде на зустріч. Мене вкотре вражає його погляд.
* Привіт, – і дивиться на мене благально.
* Привіт, – і не можу дивитися на нього.
* Ти не змінилася....
* Ха! Хіба можна змінитись за півроку?
* За півроку життя з іншим – можна.
* ...
* Ти стомлена...
* ...
* А ти можеш не мовчати?
* Не можу... (Чесно не можу)
* Рідна, давай підемо кудись звідси. Сюди прийшли мої знайомі.
* О, ні! (Як він колись мене вже цим дістав!) Ось бачиш, у чому різниця між тобою і ним? Він не боїться знайомих...
Ми йдемо до іншої кнайпи. А я думаю, чи варто? Він каже:
- Я так і не зумів тебе розлюбити, моя маленька дівчинко. Я більше не ходжу по барах і дискотеках. Я сиджу вдома і мрію про тебе.
Я ж знову, мов остання дурепа, ведуся на його слова і реву. А він з вдячністю дивиться на мене, бо сльози – його фішка. Він мріє зробити пам’ятник, де на п’єдесталі стоятиме одна-єдина величезна прозора краплина. До неї мають приходити нещасні й загадувати бажання.
Я ж завжди казала йому, що для більшого ефекту потрібно поставити штучне око і з його кутиків має стікати підсолена вода. Тоді зболілі можуть її набирати у глечики й нести додому. Але він казав, що я -- ненормальна. І я сміялась.
Коли ми сідаємо за столик, із моїх фонтанчиків дзюрчить вода (плачу). Він питає:
* Ти мене любила?
* ...
* Ти плачеш тому, що згадала, як колись мене любила?
* Так... – незрозуміло чому кажу я.
* Так... Ти вміла кохати. Ніхто більше не дасть мені таких почуттів, як ти…
* Боже!!! Боже!!! БОЖЕ!!! За що?
Далі він каже, що хоче поцілувати мою руку. Я відповідаю, що мені вже пора, бо на мій сніданок чекає чоловік. А колишній торочить:
* Твій чоловік – погана людина.
* Ти його не знаєш! Він -- добрий.
* Це ти широкими зіницями побачила, чи що? – іронізує.
І я розчиняюсь в цигарковому димі і хочу додому. Але мій колишній – натура тонка і вразлива. Він відчуває мене, хоч я і в диму.
- Я з тобою, - каже він і хапає мене за руку. Так ми й виходимо.
Я – в сльозах, а він -- з моєю долонею. Несе її безкровну, мов протез. На зустріч нам ідуть мої знайомі студенти. Один з них кидає навздогін:
- Диви! Ця курва вже з іншим!
- Та й зіниці геть невидячі.
А я тільки плачу й теліпаю рукою.
Далі він сідає у своє круте авто і, ще довго роблячи вигляд, що дивиться на мене – зникає. Якось дивно зникає, залишивши свій фальшивий погляд...
***
Проходжу повз школу, де колись навчалася. Мої очі повні електронних листів. Я люблю свого чоловіка. В нього треновані руки і характер, який я ненавиджу.
Я броджу гімназійними коридорами і згадую дитячі роки, свою подружку-однокласницю, з якою вперше пізнала поцілунок. Згадую, як на цьому місці видряпала чиєсь кохане ім’я і плачу. Я завжди плачу, коли мені зле. Коли мені добре, я теж наприкінці плачу.
Ось тут я колись розмовляла з учителем. Який він був хороший і яка я ще була мала! Гм... Подивився би він зараз на мене. На моє личко, ніс, підпухлі губи. На мою витончену шию і налиті груди.
А якою ж я тоді була недотесаною!...
Я заходжу до чергового і випрошую телефон учителя.
Потім дзвоню йому і запрошую на пиво. Мене болить десь зсередини, але я не знаю, що воно і звідки... Я почуваюся самотньою і скривдженою. Мені потрібен зараз слухач для маленького театру-зцілення.
Учитель приїжджає на велосипеді. Ми багато палимо, п’ємо пиво і зовсім не мовчимо. Раптом я хапаю його за руку і кажу, що кохала в житті тільки його. Сльози малюються на моїх брехливих віях.
«Зіниці! – думаю. - Не забути їх сховати!»
Я сором’язливо намагаюсь зазирнути до нього в душу, але хмара філософського мовчання в ту мить пропливає між нами. І я затягую гіркий дим сигарети.
* Я знав, що ти мене кохала...
Мені враз стає легше. Не знаю чому. Відчуваю, що пробачаю своєму чоловікові все. Завжди пробачаю, коли зроблю щось ось таке...
Я кажу вчителеві, що ще все цнотлива. Він дивиться на мене здивовано:
- Хіба це можливо? В тебе ж -- немолодий чоловік.
- Просто я люблю в

читати