Завантажити

тебе люблю...
* Я теж тебе люблю... – шепочу собі, і тихенько йду на кухню, щоб запалити невеличку цигарку. Думаю про те, чи хотіла би я, аби він тримав мене за волосся...
* Як я люблю тебе, мій рідний-найрідніший...- відгукується колишня-найрідніша мого чоловіка і з вдячністю постогнує.
Я ж слухаю їх, сидячи на кухні, палячи цигарку, і як завжди, залишаючись сама...
Таке відчуття, ніби я їм нічого і не говорила! А, може, я й справді мовчала весь час? Хто мене знає...
Я люблю чоловіків, яким за тридцять. Навіть – ні, йому має бути від 35 до 45. Саме такого чоловіка я хочу мати. Біда лише в тому, що вони бояться моєї цноти. Коли справа доходить до логічного завершення, я зізнаюся, що все ще незаймана. І тоді вони одягають штани, застібають сорочку, і виходять, несучи мене у свої мрії. Я ж іду від них розчарована й спрагла, несу у мріях свого коханого. І від думки про те, що колись саме він зробить мене жінкою, стаю щасливою. Тоді я приходжу додому і роздягаюся до трусиків. Підходжу до нього і мовчу. Але він каже, що мій час ще не прийшов.
Потім він кладе голову мені поміж груди і слухає серцебиття. Як класно, що він не дивиться на мене, а то мій погляд випадково міг би просочитись крізь не в міру великі зіниці й убити його назавжди...
* Коли ти станеш моєю дружиною? – питає.
* Коли я нею стану, то втечу від тебе. Одного прекрасного дня, кохаючи тебе до божевілля, я зберу речі й піду. Бо жінка з таким поглядом -- не створена для шлюбу. Пам’ятаєш, як ти чекав мене вдома три години, коли я ходила за піцою. А я сиділа під під’їздом на лавиці в тіні старого горіха і плакала.
* Чому?
* Бо, проживши з тобою півроку, зрозуміла, що тільки-но ти відбереш моє дівоцтво, я піду.
* Я не відпущу тебе.
* Я піду сама. Бо йти – моє призначення. Бо вічно шукати – моє єство. Бо пізнавати – моя суть.
І я плачу. Стомлена від спільного життя. Бо звикла любити й нікому не належати. Звикла, мов вогонь, манити до себе чоловіків, а далі погасати на їхніх розчарованих долонях, залишаючи болючий слід на пальцях. Слід зачарування.
Я не звикла жити з кимось, бо тоді відчуваю себе зачиненою.
Ну і що тепер зі мною зробиш? Хіба я винна? Я – згусток волі на долоні в чоловіка. Кожен чоловік, потримавши мене у руці, відчувши мою чистоту, вдихнувши аромат першого снігу, не може змиритися з тим, що мене у нього не має. Я – воля. І ніякий чоловік не зробить мене залежною. Може, тому вони так дуріють, коли я на них дивлюся?
О, як це важко! Мушу ходити містом, опустивши погляд додолу. Мушу розмовляти з чоловіками, дивлячись їм кудись біля вуха. Лише не в очі!
Мій чоловік…
Де ж ми познайомилися?
О, Боже! Де ж знайомляться дівчата із великими зіницями із чоловіками, які потім стають «своїми»?
Це було рівно рік тому. Я зустріла його на терасі кав’ярні. Він пив пиво і читав. Очевидно, вже давно на когось чекав. Але ще тоді ми обоє не знали, що він чекає на мене.
Коли він побачив мою посередню зовнішність, то подумав, що завоювати мене буде хвилинною справою.
Коли я вперше побачила його, то подумала, що завоювати його буде хвилинною справою.
Кожен з нас думав тільки про те, як завоювати іншого. В цьому ми з ним дуже подібні.
Він сказав:
* Дівчинко з рудим волоссям, ти будеш пиво?
* Ні, - відповіла я і опустила погляд на свої розпечені долоні.

«Тільки не в зіниці! Тільки не в зіниці!» - стугоніло у мені.
Він побачив у мені маленьку цнотливицю, і це ще більше його завело.
* Не можна починати знайомство зі слова „ні”, - сказав мій філософ.
І я у відповідь посміхнулася.
- Я буду пити пиво з тобою. Я буду робити з тобою все. І я стану твоєю дружиною. Тільки це ще буде не скоро. Адже сьогодні наше перше побачення.
- Розкажи мені про своїх чоловіків, - попросив він мене. І я задумалася, бо не знала, що можу розповісти.
-- У мене їх було з п’ятдесят, -- промовила я і на долю секунди заглянула йому в очі.
Він стрепенувся.
* Не може бути! Це забагато для такої молоденької, як ти. Ось я мав тільки сорок жінок.
* А ти що -- їх рахуєш?
* Ні, просто кожна з них щось мені залишила. Я живу ними всіма. І мрію про дівчину, яка матиме все найкраще від них. Тоді я її покохаю. Моє серце вже давно чекає на неї.
Я тільки посміхнулася.
Наступного дня він прийшов до мене на роботу. Я сиділа за комп’ютером і думала про когось надзвичайно вродливого, але ще не знала, що це буде він. Він відчинив двері і поманив мене в коридор. Коли я вийшла, він притис мене до стіни і почав цілувати.
- Не дивися так мені у вічі! – скрикнула роздратовано я. – Білки моїх очей червоняві від монітора.
Він повірив. Торкнувся мого обличчя, і я відчула, що його долоня, ще від учора, забарвлена мною.
Потім він чекав на мене всюди. Коли я поверталася з роботи, коли я поверталася з побачення...
Моя ж самотність почалася після нашого спільного життя.
Тоді, коли він поїхав у Зраду. Є така зупинка, коли твій біль не дає тобі можливості навіть думати, а температура тіла підіймається до червоної поділки на градуснику. Тоді ти розумієш, що саме зараз на

читати