Завантажити

1. Перший день у лісі

Теплого літнього ранку з великого дупла, що у старому дубі, висунувся чорний, мов ягідка чорниці, носик, а за ним пухнаста голівка та маленькі вушка з китичками. На голівці раптом відкрилися два великі цікаві оченята і почали пильно роздивлятися навкруги, а носик тут же почав швидко рухатись вдихаючи лісові запахи та свіже вранішнє повітря.
- Сушко, ти куди поліз, ану швидко повертайся у домівку, – пухнаста голівка вмить зникла у дуплі. – Маленький ти ще, щоб самому по лісі гуляти. Тобі ще ж тільки тиждень. Зачекай, синочку, ще трішки і ми з твоїми братами та сестрами підемо на першу прогулянку на якій я розповім вам дещо про дивовижний, ліс у якому ми живемо. А поки що іди візьми собі горішок та ще раз спробуй його розлупити. Не завжди ж мама тобі буде все готове подавати. І не зачіпай сестричку, нехай спить собі. Ну й не слухняний же ти, Сушко, і що з тебе виросте?
- Мамо, але ж там так цікаво. Я побачив такі великі бульбашки, вони котилися по листочку та падали вниз говорячи „Дзень”. У них ще відбивалось сонечко. А внизу, під нашим дубом, бриніла з-під великого каменя водичка. А вгорі, з поміж листя, пробивався якийсь світлячок та лоскотав мене у носик. А ...
- Та годі вже, балакун, усіх ні світ ні зоря побудиш, зачекай ще трішки і все будеш знати.
- Але що це було, мамо?! – не змовкав Сушко.
- Оті великі бульбашки, це була вранішня роса, якою дуже добре вмиватися. Водичка під нашим дубом - то струмочок, а світлячок, що лоскотав твого носика - то сонячний промінчик.
- А що таке промінчик, мамо?
- Ну й настирний ти. Промінчик - то сонечка синочок. Їх багато є у сонечка. І посилає воно їх на землю, щоб зігріти її. Бо без цього не було б нічого живого на землі.
- Навіть нашого дуба, мамо?
- Навіть нас, синочку, не було б. Та все, досить, втомив ти мене, он вже всі побудилися від твоєї балаканини. Піду я приготую вам щось попоїсти.
„Невже навіть нашого дуба не було б без того маленького промінчика? І навіть нас? Дивно... Скільки ще всього навкруги цікавого. Швидше вже на прогулянку”, – снували в пухнастій голівці думки.

Та ось минуло декілька днів і мати Білка вивела вперше своїх діток на прогулянку у ліс. Спочатку вона навчила їх швидко бігати по деревах та стрибати з гілки на гілку. Тоді повела у глибину лісу, де ріс великий кущ ліщини. Навчила як шукати собі сніданок, розказуючи та показуючи дорогою всі принади їхнього дому - старого лісу. Сушко звично йшов за матір’ю та сестрами й братами останнім. Його більше за всіх цікавило, що то за яскраві листочки, що так гарно пахнуть і що таке оце росте під деревами у шапочці та має лише одну ніжку, та хто це там копошиться під листячком.
- Ой, ти хто такий? – раптом почувся голос з-під листя та з’явились два довгі сірі вушка.
- Я - Сушко – відповіло білченя, все ще не знаючи з ким розмовляє. – Я вперше у лісі на прогулянці. А ти хто?
- А я зайченя і звуть мене - Пушок, бо у мене найпухнастіша шубка серед усіх моїх родичів. Я тут живу ось у цій нірці. Давай будемо дружити. Приходи до мене гратися. Добре?
- Прийду, якщо мама відпустить, а зараз побіжу, бо я вже й так забарився і від своїх відбився, – Сушко побіг доганяти своїх рідних. Та, пробігши вперед, раптом помітив, що немає ні мами, ні сестричок з братами, а лише могутній густий ліс навкруги. Злякався Сушко, аж сльози на очах виступили: „Що ж я наробив, як же я тепер сам дорогу додому знайду?”

2. Я заблукав!

- Мамо! Мамо! – закричав голосно Сушко, та у лісовому шумі його голос розчинився ще не долетівши й до найближчого дерева.
„Невже я заблукав?”
- Мамо забери мене звідси! Я хочу додому. Я тепер завжди буду слухатись тебе! – слізно просило білченя. – Мамо, мені тут страшно, не залишай мене, – все тихіше і тихіше благав Сушко, аж раптом почув голос десь високо над головою:
- Чого ти кричиш, шумиш. Тут може хтось відпочиває, а ти зчиняєш галас.
Білченя підняло голівку вгору і побачило старого чорного ворона який сидів на гіляці та чистив своє старе розтріпане пір’я.
- Ти що, заблукав, від своїх відбився? – запитав ворон.
- Я зустрів у лісі зайченя й так заговорився, що загубив своїх рідних, - тремтячим голосом відповів Сушко.
- Ну добре, я тобі допоможу, а то ти ще цілий день будеш блукати у лісі та галасувати. Я бачив як білченята зі своєю мамою пострибали он за той кущик. Може це твоя рідня?
- Ой, так-так - це моя мати та братики з сестричками. Спасибі тобі, старий вороне, побіжу я. – І білченя миттю пострибало туди куди показав ворон. А ворон услід Сушкові хитро посміхнувся: „Біжи, біжи дурненьке білченя. Твоя сім’я пострибала у зовсім іншому напрямку. Розвелося вас ніде навіть присісти: як не дупло поблизу, то кладова на зиму, все позаймали. Може хоч на одного такого дурника буде менше.”
А Сушко біг та й біг собі, щоб догнати своїх. Та, минувши ще кілька кущів і нікого не зустрівши, Сушко зрозумів, що заблукав ще

читати