Завантажити

Солодюща яка. Ах! Я б такі увесь день їв. – смакуючи солодкі ягоди сказав котик.
- Я маму згадав, і ліс. Я такими ягодами смакував, коли від рідних відбився.
- Ну не сумуй. Скоро дідусь знову поїде по хмиз до лісу, бо той що останнього разу привіз, уже закінчується. Тоді й додому поїдеш. Хоч я буду дуже за тобою сумувати. Ну що ще будемо чогось навчатись?
- Так, тут цікаво. – витераючи сльозу пробурмотів Сушко.
- Ой, дивись, як ми від учнів та учительки відстали. Дивись бо заблукаємо тепер уже удвох. – І друзі побігли наздоганяти своїх.
- Дивіться діти, от є травичка, та понюхайте її перш ніж їсти. Чуєте який вона має дивний запах? Якби цього запаху не було, ви могли б сміливо її їсти. Та у тому й справа, що так пахне травичка полину. От візьміть тепер і спробуйте її хоч би розкусити. Тільки не ковтайте. Ну що, гірка?
- Ой, яка ж недобра! Ой, яка гіркуща! – спробувавши розкусити травинку почали викрикувати звірята.
- От бачите, тому завжди коли не впевнені у тому чи їстивне щось чи ні, а схоже воно на таке що можна їсти, принюхайтесь ще носиком і він вам підкаже, що це насправді. А на сьогодні наш урок закінчено. Думаю ви чогось навчились, якщо уважно слухали. На сьогодні ви вільні. – попрощалась Микитиха і побігла на основну свою роботу – охороняти господаря добро.
Тишко і Сушко й собі побрели додому. Дорогою вони ще зайшли на грядку та скубнули трішки солодкої і смачної травички, принюхавшись перед цим як їх і учила учителька. Потім ще поніжились на сонечку, прилягши у міжрядді моркви. Поласували сиром та хлібом, який прихопили у школу на обід і, коли уже почало край обрію сіріти та сонце сідати, попрямували додому.

12. Урок полювання

А дома їх уже чекала смачна вечеря, котру зготувала мама Тишка, молочко, яке їм тепер завжди дарувала тітка Корова. Хлопці наївшись та чистенько вмившись, зарились носиками у пухкеньке ліжечко та міцно заснули.
- Сушко, Тишко, вставайте... швиденько вмивайтесь. – почули хлоці голос та відчули що їх хтось легенько термосить.
- Що, що трапилося? Ми ще спати хочемо. Та й півник ще не співав. – пробурмотів Сушко перекидаючись на інший бік.
А Тишко лише лапкою вушко прикрив та й знову солодко засопів.
- Мершій вставайте – не вгавав голос. – та лишень тихенько, бо зійде все нанівець.
Тишко відкрив очко.
- Ну що таке? А це Ви, тату. Чому треба вставати?
- Зараз ми підемо на урок полювання. Будемо вчитися мишок ловити. Мати дома залишиться. Можеш і ти Сушко залишатись, тобі ж не потрібно цього знати.
- Ні, ні, куди Тишко туди і я – вигукнуло білченя миттю прокинувшись та зіскакуючи з ліжечка.
- Т-с-с-с-с, чого галасуєш. Вмивайтесь чистенько та й підемо. Хутчіш! А я вас у дворі зачекаю.
- Та ми ж увечері вмивались!
- Тепер вимивайте добре запах, а не бруд. Та швидше, швидше.
Білченя та котик вже зовсім прокинувшись, прийнялись мити та вимивати свої шкурки, змиваючи усі запахи з них. За декілька хвилин вони вже були готові і потершись вусиками об маму обоє тихенько вийшли у двір, де чекав тато-кіт.
- Готові? Тоді ідіть слідом за мною та ступайте дуже обережно. Якщо хоч одна мишка почує, що ми йдемо полювати, одразу всіх повідомить і залишимось ми ні з чим. На землю кладіть самі лише подушечки своїх лапок, та глядіть, щоб якусь гілочку не зачепити.
Ось пройшли мисливці повз комору, клуню, хлівець, вийшли на хвіртку на дорогу, а тут раптом, щось велике та сіре, як скочить між них. Тишків батько зашипів, кігті випустив, спину дугою вигнув і давай царапати та кусати. А Тишко й Сушко з переляку аж заніміли та вклякли.
- Мерщій хлопці! Тікайте! Я його задавлю. Це мій давній знайомий Щур. Тікайте!
Тишко очуняв перший. Схопив білченя за лапку та потягнув кудись. Але з переляку чомусь побіг не назад на обійстя, до рідної комірки, а вгору дорогою, повз чужі подвір’я. Утікають вони аж дух забиває, та серце десь у колінціх стукає, ніби вистрибнути хоче.
- Ой, не можу я більше – почав благати Сушко запихавшись.
- Потерпи ще трішки, зараз видряпаємось на отого великого дуба, що височіє попереду, - прошепотів Котик у відповідь. – Щур же на дерево за нами не полізе!
І справді перед ними біля дороги стояв кремезний дуб. Звірятка добігши до нього швиденько видряпались угору, Сушко зовсім вільно пострибав з гілки на гілку, а Тишко присів на нижній гілочці та все відсапувався.
- Як же нам тепер додому добратись? – забідкався котик Тишко. – І чому я у гору дорогою побіг, а не додому? Напевно прийдеться чекати тут ранку.
- Так, справді, - відповів схвильовано Сушко, - шкода лишень, що дупла на цьому дереві немає.
- Хлопці, ану спускайтесь сюди швиденько! – почувся м’ягкий голос знизу.

13. В гостях у Мурлихи

- Хто це там? – тремтячим голосом запитав Сушко.
- Не бійтеся, Щура немає, та він і не біг за вами, з Вашим татом бився та подряпаний та покусаний побрів у свою нору.
- Мурлиха? – прошепотів злякано

читати