Завантажити

Веселе було життя Сушка у селі. Господиня його дуже полюбила, та й усі хто жив на обійсті також. А з Тишком вони й зовсім нерозлучними друзями стали. Та все ж таки почав сумувати Сушко. Часто йому снилась рідна домівка, мати з братиками й сестричками. Просинаючись серед ночі він із сльозами на очах думав: „Як же вони там? Чи згадують про нього? Що роблять? Чи уже запаси на зиму готують?”. І так гірко йому у ті хвилини було, що нічого йому не було миле, ні обійстя, ні друзі, навіть солодкі пиріжки. Хотілось лише додому прибігти та відчути матусине тепло шубки, поговорити з рідними братиками та сестричками. Друг-Тишко бачив це, та що міг удіяти. Він намагався якось розвеселити свого друга, який став йому майже як брат. Це вдавалось лише на короткий час, а потім білченя знову ставало сумним та задуманим.
І от одної ночі, коли усі спали, Сушко прокинувся. Йому знову наснився рідний ліс та мати. Більше білченя вже не могло чекати. Воно вирішило шукати дорогу додому самотужки. Сушко тихенько підвівся, узяв хлібчик, що стояв на столі, замотав його у ряднинку, щоб у дорозі було що поїсти. Потім потерся вусиками до Тишкової щічки, погладив вушко мами-Киці та, прошепотівши тихенько „прощавайте”, вислизнув із комори. Надворі було місячно та ясно. Світили, немов світлячки, зорі на чорному небі, повівав легенький вітерець. „Гарний час для подорожі” – подумав Сушко. „Як же гарно напевно зараз у лісі, який краєвид відкривається із рідного дупла.” І ще раз оглянувшись на обійстя, яке так гостинно його прийняло, вийшов на дорогу.
„Мабуть піду туди, через вигін, та біля річки навпростець, а там напевно ще трішки і уже буде ліс”. І пішов собі знайомою дорогою, якою вони з Тишком ходили на вигін й до річки. Минувши річку Сушко став та задумався. Попереду було велике поле. „Куди ж іти?”. Та тут здійнявся такий гасас й гавкіт, що у Сушка у вухах задзвеніло і він немов остовпів. На нього бігли дві величезні собаки і голосно гавкали.
- Ой-ой-ой! - залементував Сушко. Нічого не тямлячи з переляку, він пустився навтікача назад у село. Та не утікти б йому від довгоногих собак, якби не дерево, яке стояло обабіч дороги. Сушко видряпався на верхівку, і затаїв подих. Собаки вже були під деревом. Сушко гірко заплакав. І додому не добрався, та ще й у пригоду вскочив.
Отак і сидів би він на дереві до ранку, якби не його знайома собачка-Микитівна. Вона якраз бігла недалеко по своїх справах та побачила усю цю пригоду.
- Ану забирайтеся геть! - крикнула вона собакам. Бо господаря покличу. Я знаю це білченя і його не можна кривдити. Ідіть собі.
Собаки послухали, бо ж учителька була досить відома у селі. Вони й нічого поганого не хотіли зробити білченяті, лише налякати трішки та погратися, сумно ж уночі в селі, усі сплять. Та побачивши, що така справа, вони чемно відступили від дерева і пішли собі.
- Де ти там, Сушко, злазь! – загукала вона. – Собаки уже пішли, вони тебе не скривдять. А я проведу тебе додому. І як тебе сюди занесло уночі?
- Я додому йшов, не можу я більше тут жити. У свій ліс хочу. – все ще схлипуючи відповіло білченя.
- Та-а-ак. У ліс кажеш. Давай так, зараз ми ідемо до бабусі та дідуся, а на завтра я довідаюсь, де твій ліс і куди потрібно іти. А тоді й зберемось у дорогу, попрощаєшся з усіма та й підемо собі. Гаразд?
- Добре. Я й справді так пішов неввічливо, нікому не сказав нічого, Бабуся та дідусь мабуть будуть преживати. А мешканці комори та хлівця ж як розхвилюються.
На тому й порішили. Микитівна відвела Сушка додому, де він мирно собі знову ліг спати. Ніхто нічого не запримітив. А учителька цілу ніч вивчала у яку сторону треба бігти, щоб добратися до лісу.

17. Ми у місті!

Все знову наче було добре. Тільки Сушко все частіше й частіше згадував про ліс, родину та кликав уночі маму. Тишкові шкода було друга, але що ж він міг вдіяти? І розлучатись з другом йому зовсім не хотілося.
Одного ранку, поки Сушко ще спав, Тишко прибіг запиханий та схвильований у комору:
- Сушко! Сушко! Швидше збирайся! Дідусь знову до лісу збирається! Їдьмо!
- Невже? До лісу? Я готовий! Поїхали! А ти що також зі мною поїдеш?
- Так, я проводжу тебе, дуже вже я до тебе звик. – сказав Тишко ховаючи лапкою зрадливу сльозу, що покотилась раптом з очка.
- І мені важко тебе та усіх на подвір’ї покидати. Але час вже додому повернутися. Що там моя мама думає? Напевно, що мене вже й у живих немає. А ти передай усім велике спасибі, що так гарно мене прийняли тут та попрощайся від мене, бо я уже не встигну.
- Добре, передам. Обов’язково передам. Іди, сідай у підводу швидко, а я за тобою.
Друзі зручно вмостилися на підводі. Дідусь сів попереду. Узяв віжки, нокнув на коней й поїхали потихеньку.
- Добре отак їхати правда? – запитав Тишко.
- Так, але ще більше мене тішить те, що їду я додому.
- Ой, дивись, Сушко, щось ми не туди їдемо, дорога розширюється та й дерев стає дедалі менше. Щось не подібне це на ліс попереду.
- А й

читати