Завантажити

пахощі по всій окрузі, що аж сусідський собака облизався, сидячи на прив’язі. А що вже казати про голодного Сушка. У нього від таких пахощів аж у животику замурмотіло і, забувши про обережність, він видерся на підвіконня.
- Це що, мені стільки їжі принесли? Напевно, нікого ж більше немає. І чому це мене так годують? Ну спасибі, – сказало білченя облизуючись. - Мама завжди казала, що за все потрібно дякувати.
А бабуся саме вийшла у сусідню кімнату і білченя, вмостившись зручно біля мисчини, почало, прицмокуючи, ласувати пиріжками. Від такого задоволення воно аж очі заплющило. Пиріжки були дуже смачні, з свіжими вишеньками, та ще й із запашною цукровою помадкою.
- От як же тут добре, тут така їжа смачна, не те що у нас у лісі. Я мабуть, тут залишусь та буду жити собі, – розмріявся Сушко. Та раптом Сушко запримітив, що внизу під вікном є ще хтось. Білченя перехилилось і побачило когось схожого на себе, лише без китичок на вушках та й хвостик у тваринки був не такий пухнастий, як у Сушка, а тонкий. Тваринка мала ще маленький носик та шубка її була не руденька а біла-біленька, мов сніжок. Незнайомець тихенько м’явкнув і проворно вискочив на підвіконня, де сидів Сушко.
– Ти хто таке? - запитала тваринка. – Я тут живу вже цілий рік зі своїми батьками, але тебе жодного разу не бачив. Мама і тато тут на роботі, вони ловлять мишей, які нищать господарів урожай. А он у тому хліві живуть ще різні тварини та птахи. А ти теж котик? Бо я котик і звуть мене Тишко.
– Ні, я білченя, – відповів Сушко. І повідав свою історію: як у лісі заблукав та заснув, а прокинувся вже тут і дуже голодний. І що хтось йому подав дуже смачну їжу. Та котик, почувши останні слова, так почав сміятись, що мало не впав з підвіконня.
– Ой–ой–ой, не можу, от сміхота! Ти що, подумав, що це для тебе ці пиріжки? От чудний ти. Ну і насмішив, – заливався сміхом Тишко.
Білченя, не розуміючи чому Тишкові так смішно, насупив бровки та насторожився.
– А кому ж, коли більше нікого поряд немає? Хіба це не мені?
– Ну і смішний же ти. Бери собі ще один пиріжок, якщо ще не наївся та тікаймо звідси, бо як господиня запримітить, що ми її пиріжки їмо ото нам перепаде. А я тобі потім усе розкажу. Подобаєшся ти мені, давай будемо дружити?
– Давай, а як це?
– Друзі – це коли ми допомагаємо один одному у біді, чи радіємо коли у когось з нас свято. Розумієш?
– Гаразд, давай будемо друзями, – зрадів Сушко, беручи з мисчинки два пиріжки: для себе і для друга.
– Поживеш поки що у мене, а коли дідусь знову поїде у ліс - тоді повернешся додому. Самому тобі туди не добратися. Це недалеко, але дорогою собаку злу можеш зустріти, чи ще якогось ворога. Краще буде коли ти з дідусем поїдеш, та й мені спокійніше.
Тишко зі смачними пиріжками швиденько побіг до комори, де було його та мамине кубельце, а Сушко, оглядаючись, попрямував слідом.
Забігши у комору і вмостившись у тепле ліжечко-солому, Сушко та Тишко подивились один на одного та весело засміялись. Вони вже справді стали друзями.

5. Що розповів Тишко....

Друзі взялись ласувати пиріжками. Ще кілька хвилин у комірці було тільки й чути, як сопіли носики, цокотіли зубки, відкусуючи шматочки пиріжка, та причмокували ротики.
- Уф, ну й смачні пиріжки сьогодні спекла бабуся, – облизуючись промуркотів Тишко. – Тобі як? Смачно? – озирнувшись, запитав він у білченяти та побачивши, що той лишень напхав повний ротик і навіть не може пожувати це все, знову засміявся. – Ні, все-таки ти дуже чудний. Весело мені з тобою. Ну, доїдай і я тобі покажу усе обійстя, з усіма познайомлю.
– Ой, Тишку, я так наївся, – проковтнувши останній шматок пиріжка, нарешті промовив Сушко, облизуючи вуса. – Поворухнутися не можу. Та давай розказуй. Я уважно слухаю.
– Господиня на свято напекла пиріжків, гостей чекає. А на підвіконня поставила, щоб охололи. Але ти не хвилюйся, пиріжків там багато вона й не помітить, що кілька пропали. Я завжди так собі беру, – одказав Тишко, струшуючи крихти пирога зі свого чистенького пухнастого животика.
Ще хвилину друзі поніжились у теплому кубельці і першим підвівся Тишко:
– Ну що, ходімо, а то скоро вечір і мати з батьком з роботи повернуться, треба буде робити уроки. Та й не пустять нас нікуди вночі. А давай підеш якось з нами на полювання. Хочеш? Я попрошу батька, щоб дозволив і тебе взяти. Це так цікаво! Тільки ти повинен будеш добре вимитись перед цим, щоб нас не почули миші. Згода?
– А це не страшо? Уночі? ..... Я боюсь! – закліпав Сушко оченятами.
– Та не бійся ти, ми ж будемо не самі. Мене ще самого не відпускають! А якщо чесно, то я й не хочу нікуди йти. От зараз би подрімати....... Та треба вчитися, бо господарі можуть мене покарати – молочка не налити або, ще гірше – віддати мене до злої тітки Мурлихи. У неї зараз мій дядько живе, він був дуже лінивий, не хотів ловити мишей, а лишень на печі лежав та їв. От господиня і віддала його у ту школу. А Мурлиха, кажуть, заставляє жити

читати