Завантажити

журналістка. – Індепендент? О, ми теж (кивнула наперед себе, певно, на оператора) індепендент: незалежна телекомпанія “Фрідом”. Свобода! – і перевела камеру на молодших:
– У цього молодого... а-а-а... козака... п’ятеро дітей і він... а-а-а... батько-одиначка... а-а-а... одинак, як тут кажуть, а-а-а... Що ви скажете мільйонам ваших сим патиків і прихильників у різних ... а-а-а... точках світу?

– А нас точно покажуть на цілий світ? – недовірливо запитав журналістку молодий повстанець (Ylo Paraschin – написали титри). – Коли так, то чи можна передати сервус моїй жінці?
– О, так! – зраділа журналістка. – Звичайно! Окей! Кажіть!
– Лиш... чуєте, не перекладайте, – застеріг молодий повстанець Ільо Парасчин.
– О, так! Обіцяю: без синхрону! – запевнила радісно журналістка. – Розумію: це має бути секретне послання, зашифрований код?..
– Такий шифр, що най єго шлєк трафит – і хрону не тра! – підтвердив повстанець, таємничо прискалився і сказав з таємничим підтекстом у камеру:
– Мой, Півонько, ти чуєш? Віртайси, курво, домів і другим передай, бо ти видиш, до чого вже дійшло, але то ще не край, бігме Боже! І коби цим разом однов революційов ся скінчило! Бо то лиш початок того перманенту, най го шлєк трафит! Ти чуєш?! Я всьо сказав!
Повстанці за кадром грізно загули. Американка заблимала очима:
– Ви чули... а-а-а-а... як повстанці...а-а-а-а... закликають... а-а-а-а... своїх дружин... а-а-а-а ... приєднатися до революції... а-а-а-а... і, як ви зрозуміли, по інтонації, негайно!
І спішно завершивши вповідати світові про повсталих козаків із глибинки, перевела камеру на бузкове буйство демократії на столичній Площі Усіх Свобод під Монументом Усім Героям..

АПОФЕОЗ

– Ти видів? – спитав Зеник Митра, лиш журналістка покинула разом із своїм оператором корчму. – Одні кости!.. Хоч би грам лою! Ти би таке хтів?!
– Та де?.. Ну коби вже на всім світі лиш я та вона... то ще може. А так?.. Та де?! Най би я звікував без тої жінки!
– Отож! Тепер і ти знаєш, що то – світова політика. Бо тій Америці з Європою і Москвою з Азією не так нас усіх тра, як наших жінок... От вони й купили отих усіх фіолетових олігархів разом з міністрами й депутатами, а нас довели до такої клямки, що вже нас рідні жінки видіти не хтє ! А нас показуют, єк медведів, по тілівізору на цілий світ і ще розкажут невідомо що!
– Як то – невідомо! Коли всім відомо, що ніц нічо доброго про пияків з корчми не кажут! От дочого довели нас олігархи з Покукальським, най би їх палило вздовж і впоперек! – схопився нестримний, як вітер степовий, Зеник, готовий йти бити контру Покукалського. Корчма теж посхоплювалась, загула, похапалась за стільці, хто і кілки верболозові став з огорожі виривати:
– От і маємо знов – руїну! Все завалили тут та ще й жінок виманити... туди!
– А що я кажу тій крррв, вібачєйте... жоні своїй, Півонці? Хіба не то?! – спитав Ільо Парасчин все ще розпалений тим спонтанним своїм інтерв’ю на цілий, блль, світ. – А я що кажу?!!
– Ти правду кажеш, Ілю! Доста! Світами віятись! Пора – додому. Чи ми дурно вістоювали у тих революціях та боролися на виборах?
– Ти, Ілю, герой! От кому варт героя Країни дати!
– А що робити?.. Мус... – запишався Ільо.

З РЕВОЛЮЦІЙНИХ ДЕННИКІВ ПАНА ВАРЦАБИ:
1 березня. Чим завершився третій тур виборів – невідомо. Питали Покукальського. Не признається навіть під тортурами. Відей, не знає.
Але не розходимось. Дзвонив до Ревцентрвиборчкому. Ніхто не відповідає.
Учора від’їхали американські журналісти на полуторці, бо бетеерів китайці так і не повернули. Марусякова теща казала, нібито до того знахабніли, що вже орють цілину за Козацької Корчмою. Скоріше б ті результати третього чи там якого вже туру, та укріпляти кордони, та щось робити!
8 березня. Хоч весна, а не співається. Згадували жінок. Дарували букети фіалок Марусяковій тещі, що вже й півроку не навертається до Марусякових дітей, а своїх онуків-сиріт. Сумно. Ільо пише листа сеньйорі Піоні Деяволуччо.
Зеник рветься в бій.
– Лиш боротись – значить жить! Може щось по революції і зміниться, бо вже той Режим мені – от де! – каже Зеник, черкнувши долонею себе по шиї. – То може хто ввімкне нарешті телевізор, щоб не втратити, як той казав, орієнтацію на вектор... Де той Аурел?
Але побитий бандитським режимом телевізор не вмикався. Розлючене козацтво було рвонуло духопелити Покукальського, не зважаючи на ще живий бандитський режим, але вирятував їх від інциденту нащадок основоположника корчми Хаїм Муха, витягнувши з торби портативний телевізор з антеною.
– Цивілізація! – ахнуло козацтво, припавши очима до мініатюрного, завбільшки із сірникову коробку, екрана. Але й того було за доста.
У зимові сутінки корчми з екрана вихлюпнула бурхлива хвиля

читати