Завантажити

більшовики.
– Звідки ви це знаєте? – спалахнув Винниченко. – Хто вам сказав про наступ більшовиків?
Інженер Тимошенко відчув розгубленість. Він ніяк не міг збагнути, до чого хилив голова Директорії.
– Мені повідомили про це старшини розвідки Запорізької дивізії.
Винниченко розквітнув задоволеною посмішкою потішеної дитини:
– От бачите?! Бачите, як все просто! Розвідка запорожців! Старшини, які виконують накази Болбочана.
Губерніальний комісар відчув, що починає втрачати терпець:
– Пане голова Директорії, я вас не розумію, – мовив він. – Ви не довіряєте командуванню Лівобережної групи?
Володимир Винниченко не відповів одразу. Вставши з-за столу, він пройшов до вікна і поглянув на вулицю.
– Ви, певно, пам’ятаєте, товаришу Тимошенко, що під час повстання проти гетьмана більшовики були нашими вірними союзниками, – голова Директорії казав скрадливо, так, мовби повідомляв співрозмовникові якусь нечувану державну таємницю. – Зараз ви кажете нам, що більшовики атакують Харків. Але з чиїх слів ви кажете? Болбочана. Колишнього офіцера, до якого у нас існує аж занадто багато питань. Ви кажете, Болбочан переконував вас, що на місто напали більшовики?
– Так, казав.
– А от Головний штаб армії УНР проаналізував його звіти і дійшов висновку, що Болбочан нам зухвало бреше, – заявив Винниченко. – Більшовики не можуть на нас напасти – вони зв’язані наступом білогвардійців. Так-так, вчорашніх болбочанових друзяк.
Тимошенко дивився на голову Директорії, немов громом прибитий. Почуте не лізло в голову.
– Аби ви знали: голова уряду, товариш Чеховський, вже запитав по радіо більшовицьку Москву про ситуацію на кордоні, – продовжив Винниченко. – І знаєте, що нам відповіли? Ніяких бойових частин Червоної Росії на українських теренах нема. Нам повідомили, що проти Болбочана воюють зібрані зі слобожанської бідноти війська Українського радянського уряду, щойно створеного у Білгороді.
– Це нісенітниця! – вигукнув Тимошенко. – Білгород був захоплений російськими більшовиками!
– Оце і є – нісенітниця! – обірвав його Винниченко криком. – У вас, товаришу Тимошенко, не війна іде – проти вас селянська біднота повстала. А знаєте чому? На знак протесту проти розгону більшовицьких маніфестацій та проти розправи з героєм повстання отаманом Шинкарем, який від горлорізів Болбочана ледве врятувався. З Харківщини тікають члени комітетів бідноти – болбочанівці відверто взяли бік куркулів та дрібних панків. Замість революційної демократії Болбочан за вашою спиною впровадив буржуазну реакцію. Ми в Києві чомусь про це знаємо, а ви – ні. А все тому, що слухали ви не повсталих земляків, а розвідку Болбочана. Скажіть, який ви після цього губерніальний комісар?
Тимошенко відчував, як розгубленість у ньому перетворилася на несамовиту злість:
– Що це за маячня! – комісар Харківщини заревів, мов різаний. – Та як ви смієте?! Ви це бачили? Що ви можете знати, сидячи в Києві? Як смієте ви паплюжити наших козаків? Та вони б’ються, мов герої!..
– Еге ж, герої, – глузливо перебив його Винниченко. – Харків воно – без бою здали.
Слова у Тимошенка застрягли в горлянці. Така цинічна зневага до хлопців, які зараз жертвували життям за вільну Україну, його вразила у саме серце. Перед очима знову пролетіли очмарілі козаки, застрелена жалібниця, ноші з пораненими, мати, що крізь сльози цілувала мертву дитину. Без бою??
Від почуттів у нього заболіло під серцем. Горло здушила задуха.
– Ви… Ви не розумієте, що ви кажете… Ви не розумієте…
Світ захитався в очах.
– Товаришу Тимошенко, ви сильно перевтомилися, – твердо промовив голова Директорії. – Вас надто вразили події останніх днів. Відпочиньте. А потім ми обов’язково вас вислухаємо.
Ввічливо, але наполегливо Винниченко виштовхав губерніального комісара Харківщини за двері.

Коли оглушений заспокійливим Тимошенко заснув, хлібороби вийшли до сусідньої кімнати та перезирнулися.
– Значить, більшовики на нас не наступають, бо так кажуть самі більшовики, – зауважив Шемет. – Червоним ленінцям віра є, а Болбочану – нема?
– Після розмови з цим демагогом Винниченком я вже нічому не дивуюся, – похмуро відповів Донцов. – Схоже, Директорія остаточно втратила зв'язок з реальністю.
– Їдемо, негайно їдемо, – Шемет витягнув Донцова і коридор і заходився вдягати своє пальто. – Треба поговорити з усіма, хто ще залишився притомним. Я зустрінуся з Головним отаманом та з полковником Коновальцем. Його Січові стрільці зараз єдина реальна влада в Києві. Пане Дмитре, вас я маю попроси завітати до військових. Треба негайно перебалакати з генералом Грековим та зі старшинами Головного штабу.
За кілька годин Сергій Шемет повернувся додому у заляпаних болотом колошах та у нечувано поганому настрої. Дмитро Донцов вже чекав на нього. З його глузливого погляду, поєднаного з кислою пикою, Шемет збагнув, що приємних вістей не буде.
– Це божевільня якась, а не керівництво військом, – Донцов говорив збурено, немов досвідчений інженер після розмови з

читати