Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

Лови, – Ясько перекинув йому обойму.
– Зараз німці позалазять на дахи і закидають нас гранатами.
– Повзи до під’їзду, – скомандував Артем.
– Дивіться!
За будинками застрекотала шоша. Німці підхопилися на ноги і дали драла на бічну вулицю. До розвідників бігли вояки у сірих черкесках.
– Кармалюківці! – заволав Ясько. – Ми врятовані!
– Вам що, повилазило?! – лаявся підстаршина-кармалюківець. – Мерщій на станцію! Останній потяг вже відходить.
Сідати довелося на бігу. Добігти до підніжки і заскочити у вагон потребувало певної спритності, якої і в кармалюківців, і в розвідників було зі статком. Інша справа – вже заморена бігом Тетяна. Артем тягнув її, як міг, але у дівчини збивалося дихання та запліталися ноги. На щастя, її пакунок вчасно підхопив Ясько. Потяг наздоганяли по шпалах.
– Артеме, я не можу! – волала дівчина.
– Мусиш!
Відступати не було куди. Перон у них за спиною вже заполонили люди у бекешах, кожухах та шинелях-фельдграу. Залунали постріли.
На посадковому майданчику позаду вагону Ясько тягнув руки.
– Давай! Чіпляйся!
Тетяну затягнули удвох. Артем забрався на майданчик без допомоги. Вчасно.
За неспішним ще потягом уже гналася дрезина. Артем потягнувся до кобури. Над головами загриміла черга, а на них посипалися стріляні гільзи. Червінців пригостив максим, установлений у задньому вікні вагону. Дрезина відстала.
Треба було іти у вагон, але і в нього, і в неї вже не було ніяких сил. Вона сиділа під стіною заморена, замурзана, спітніла та скуйовджена. Він підсунувся до неї та обійняв за плечі.
Її мов струмом вдарило. Вона видряпалася з його обіймів та кинулася на нього з кулаками:
– Ти! Ти що наробив? Що ти наробив? Це моє місто! Я тут жити хотіла! Я – харків’янка!
Пояснювати їй щось він був не здатен. Просто відпустив ляпас. Потім другий.
– Дурепа! Ідіотка недоумкувата! Тебе від ґвалту врятували! Від смерті! Там хлопці мої загинули, тебе рятуючи! Що, все дарма?
Вона не відповіла. Вона раптом обм’якла, відкинулася на стінку вагону і протяжно гірко заревіла. Це був навіть не плач, а один безкінечний нестримний крик, породжений нелюдським жахом людини, яку щойно вибрали з пазурів смерті. Людини, яка вперше усвідомила, як ті пазурі виглядають. Артем згріб її в обійми. Вона линула до його плеча і плакала знову.
– Все гаразд, Таню, – казав він. – Все буде добре. Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.
Грюкіт коліс. Хитання вагону на рейках. Поля, вкриті талим снігом обабіч залізниці. Її тепло.
А над ними у вікні два козаки, сміючись, набивали кулеметну стрічку.
_______________
Сайонара – (з японської) До побачення! Бувай!
Фельдграу – типовий колір мундирів німецької армії, сірий із зеленим відтінком.
Тікусьо – (з японської, лайливе) сука.


* * *

Стук у двері здивував Сергія Шемета – він не чекав відвідувачів. За дверима стояв високий вусатий чоловік у дорожньому пальті та пом’ятому капелюсі. Гість був сильно втомлений або пригнічений якоюсь думкою – раніше такий дикий зацькований погляд Шемет зустрічав тільки у біженців.
– Пане Шемете? Доброго дня, – ледь чутно промовив гість. – Я привіз вам вісточку від Миколи Івановича. Знаєте, перебував у штабі Лівобережної групи…
– Проходьте будь-ласка, – перестороги зникли, Шемет давно очікував вістей від пана Міхновського. – Сідайте за стіл, будемо пити чай. А з ким я маю честь?
– Авжеж! Звісно, – гість розгублено посміхнувся. – Я Сергій Тимошенко, губерніальний комісар Харківщини.
Сергій Шемет налив гостеві чаю, пригостив печивом, на хвилинку вискочив до коридору та зателефонував Дмитру Донцову і ще двом членам політради їхньої партії. Тимошенко до багатолюдних розмов був явно не схильний. Шемет його ні про що не питав, а сам занурений у думки гість не видав ані пари з вуст.
Та коли до компанії долучилися ще двоє хліборобів, господар поцікавився останніми новинами з Харкова.
– Останні новини? – з гіркою посмішкою перепитав той. – Харків втрачений – от остання новина. Запорожці відступили. Місто перейшло під владу більшовиків, анархістів і союзного їм німецького гарнізону.
У хліборобів очі рогом полізли – настільки зловісними були вісті.
– Я, власне, ненадовго до вас, – так само ніяково промовив Тимошенко. – Маю негайно їхати до ради комісарів Директорії. Треба повідомити їм цю страшну новину, бо схоже, звітам булави запорожців вони не вірять.
Хлібороби перезирнулися і з готовністю запропонували свою допомогу.
– Ми супроводимо вас прямо до будинку ради. І навіть почекаємо вас там. Навіщо вам блукати в незнайомому місті?
– Я щиро вдячний вам, панове, – відповів Тимошенко. – Ваша допомога буде така вчасна. Я все ніяк не прийду до тями. Те, що там було… Те, що я бачив… Цього не передати словами.
Прольотка довезла їх впритул до будівлі ради комісарів. Губерніальний комісар Харківщини, мабуть, довго блукав би кабінетами, аби добитися аудієнції, але Дмитро Донцов швидко все влаштував. Невдовзі підстаршина



Партнери