Завантажити

бік Архипича, який лишився сидіти за столом і свердлив його поглядом.
– І чого б це пан сотник так поривався до штабу іти? – глузливо запитав сивий підстаршина. – Він у нас старшина булавний, то має в булаві сидіти, пойняв?
– Це що за запитання? – спалахнув Артем. – Бунчужний Жуйборода! Ви що собі дозволяєте?
– Нагадую пану сотникові, що він у нас командир команди кінної розвідки, – аніскільки не засмутившись, відповів Архипич. – А нас тут дві неповних чоти. Якщо пан сотник сумнівається в успіхові – чого б йому свого заступника не послати?
– Іду сам, бо так треба, – буркнув Артем у відповідь.
На це Архипич скинув з голеної голови свою кудлату білу шапку, і пошарудів у ній рукою, загадково позираючи вгору.
– Ворожу-ворожу, все дізнаюсь – все скажу, – промовив він співучо. Підморгнув. Посміхнувся так, наче йому відкрилася нечувана таємниця. – Треба тобі, козаче, на вулицю Чорноглазівську до такого собі магазину «Мадемуазель Журба, панчохи та білизна» за такою собі Тетяною Журбою. – Голос Архипича змінився на звичний, а шапка повернулася на місце: – У мене в кількох козаків по п’ятеро дівок – я й те всіх знаю. Ти гадав, я не дізнаюся про твою єдину?
Слова застрягли у горлянці. Під поглядом сивого розвідника бажання лаятися вщухло саме собою. Артем відчув, як слабкість охопила руки і ноги.
– Архипичу, мені треба…
– Канчуків тобі по сраці треба, пане сотнику, – голос Архипича був холодний, мов крига. – У наші плани вулиця Чорноглазівська не входить. Не мені тобі, синку, пояснювати, що таке рейд по ворожому місту. Перша засідка – і там нам смерть.
– Ніяких нам, – відповів Артем. – Я сам піду.
– А я, гадаєш, тебе самого відпущу? – поцікавився Архипич. – Авжеж!
– А чого це сам? – втрутився в розмову Ясько. – А я? Хіба я пана сотника покину? Та з ним вся команда піде!
Архипич поглянув на них з-під лоба. Потім мовчки встав і заходився затягувати широкі кавалерійські ремені. Підхопив канчук.
– Льюїса візьміть, шибеники. І гранат побільше…

Штабу дісталися без пригод. Дочекалися атаки та допомогли козакам на початку евакуації. Більшість розвідників Артем відправив на вокзал на чолі з хорунжим Чаленком.
– Ми з Архипичем рейд вулицями зробимо, може, побачимо чогось? Вантажтеся у вагон. Нас не чекати – підемо з кармалюківцями.
– Слухаюся, – чітко за статутом козирнув молодик. Всім своїм виглядом вин виказував образу на батьків-отаманів, які знову не взяли його на справжню справу. Та Артемові було не до його ниття.
Разом з Архипичем і Яськом їх пішло восьмеро. Козаки тулилися до будинків, перетинали вулиці бігом та постійно тримали карабіни прикладами на плечах. Вікна розглядали крізь приціли. Серед розвідників помітно виділявся сивий підстаршина, який біг навперейми з льюїсом.
– Архипич, віддав би ти цю бандуру хлопцям, – порадив йому Артем.
– Хлопцям в разі чого шаблями працювати треба, пойняв?
Просувалися маленькими вузькими вулицями – на широкій Німецькій можна було залюбки зустріти патруль. Бігти було нескладно – місто вимерло. Артем з подивом прислуховувався до цієї тиші – навіть собаки за парканами мовчали. Лише звуки пострілів долітали звідусюди.
Хвіртку до її двору Артем розгледів здалеку. Розвідники прилинули до стін обабіч. Аж тут поміж ними на вулицю вилетіла розхристана дівчина у подертій сорочці. Серце забилося, мов паровий міх – Артем упізнав Тетянину служницю з магазину. За нею вибіг чорнявий вахлак.
– Стой, курва!
Удар. Звук – мов помідором об стінку. Вахлак із заламаними руками перелякано дивився на Артема.
– Скільки ваших у будинку? Пригадаєш чи допомогти?
– Шестеро, – чорнявий тремтів. – Четверо у магазині, а товариш командир до буржуйки пабрьол. Пане офіцере! Не вбивай.
Погляд на Яська. Удар. Голос Архипича:
– Пане сотнику! З Яськом і Гнатом – нагору. Ми до магазину.
На сходах Артем почув голос Тетяни:
– Ні-і-і! Не чіпай мене! Прибери руки! Ряту-у-уйте! Ґва-а-алт!
Пакунки, розкидані по снігу. Білі мережива біля посічених грудей. Артема мов струмом пробило. Удар ногою – в двері. Шаблю з кинджалом – з піхов. Якийсь хлопак з круглою пикою вдарив стільцем. Шаблею ніжки вбік. Кинджал в горлянку. Артем посунувся вперед. І завмер.
Розхристана та в подраній сукні, вона стояла, охоплена чоловічою рукою через груди. Цівка револьвера танцювала біля скроні. Русявий тип у шкіряному кашкеті з зіркою істерично крикнув:
– Уйді! Уйді пітлюравєц! Аружиє на зємлю! А то я ійо…
Почуття у кулак. Всі розмови не про неї – лише про нього. Не виказувати слабкості.
– Відпустиш її – відпущу тебе. Жити будеш. А не відпустиш – до-о-овго помиратимеш.
– Тібє ана нужна, так вєдь? Аружиє на землю! А то уб’ю ійо!
– Уб’єш – благатимеш мене про смерть, – Артем злостиво посміхнувся. – Тебе в труну по шматках збиратимуть.
За спиною русявого промайнула тінь. Тетяна полетіла на Артема. Розкрив руки. Під грюкіт зброї він вхопив її в обійми і повалився на підлогу. Тиша. І голос Яська:
– Все,

читати