Завантажити

полковника.
Зараз той успіх виглядав недосяжним.
Червоні загони були значно поповнені російськими кадрами, переформовані та переозброєні. А Чернігівський корпус армії УНР в полках мав по 70-150 козаків, тобто сам становив собою полк неповного складу. Були іще повстанські загони отаманів Ангела і Тимченка – неясної чисельності, незрозумілого підпорядкування та без жодного бажання виконувати накази командування.
Надійнішою виглядала створена ще за Центральної Ради Сірожупанна дивізія. За гетьмана її склад був зменшений до 600 багнетів, та від початку повстання дивізія почала отримувати поповнення і невдовзі доросла до шести тисяч бійців. Все б добре – але в куренях дивізії ледь не відкрито працювали агітатори соціалістів та більшовиків. Командувач чернігівського напрямку, літний сивоусий полковник Палій, так боявся гніву Директорії, що припиняти соціалістичну агітацію не наважувався.
– Таке нігдзє не годиться, – отаман булави групи Богдан Гейденрайх не приховував незадоволення командиром чернігівського напрямку. – Комендант Сум сотник Філонович на свій страх і ризик зєбрал у місті бійців гетьманських охоронних сотень, поповнив їх тамтешніми волонтерами і з цим нехитрим войскем вже місяць примудряється відбивати атаки червоних банд. Про це знаємо ми у булаві групи, але як виєсніл сє, про це не знає полковник Палій. Полки у Прилуках, Конотопі та Пирятині скаржаться, що не отжимуваюць від нього жодних наказів, і звертаються напряму до нас. Я пжиготовів наказ про підпорядкування цих полків булаві групи. А Палій нехай утжимуває Локотоша.
Очевидно, полковника Палія треба було міняти. Тільки на кого? За умов, коли куренями командували хорунжі, Командувач просто не міг виділити відповідного старшини. Київ слова не дотримував – старшин-гетьманців у Лівобережну групу не присилав.
Важко було й на Катеринославщині – гетьманське військо втекло до білих майже в повному складі, отаману Гулому лишилися рештки. Але як багато залежало від особи командира! Гулий примудрився об’єднати все, що лишилося від гетьманської армії, з повстанськими загонами отаманів Самокішина, Котика, Божка та Григор’єва і це вояцтво тримало водночас фронт проти білогвардійців і німців під Херсоном, проти Добровольчої армії на Донбасі та проти Махно у себе в тилу. Катеринославським кошем Командувач був задоволений – він чудово сам давав собі раду.
Вікна були щільно завішені чорними портьєрами – навіть у стаціонарних штабах підтримувався режим світломаскування. Ні для чого полтавським міщанам було знати, що в булаві Лівобережної групи працювали через цілісіньку ніч. Тишу уривали гуки караульних. Командувач повернувся до мапи.
Смішно виглядали ремствування булави Лівобережної групи на нестачу резервів – на мапі вся Полтавщина була вкрита позначками про розміщені курені та полки. За цим вражаючим видовищем була прихована страшна правда – Полтавський корпус існував практично тільки на папері. Формували його з нуля, попри шалену агітацію соціалістів, і як наслідок 11-а дивізія за чисельністю особового складу дорівнювала полку, за який полковник Кудрявцев у бою келиха кислого пива не давав – козаки перебували під цілковитим впливом анархістів і більшовиків. Дещо краща ситуація складалася у 12-й дивізії. Але її полки були рознесені по уїзних центрах, чисельно становили 100-250 багнетів, і витягнути їх з місць дислокації не існувало ніякої можливості. Цивільна влада в Лубнах передавала, що анархісти всіляко підбурювали міщан проти тамтешнього єврейського кагалу. Погрому не сталося виключно через розташований в місті український полк.
У такій ситуації, та ще й після відправки на Волинь кадрів Харківського корпусу, все, чим міг оперувати командир Харківського напрямку військовий старшина Олександр Загродський – це були Стара Запорізька дивізія та Харківсько-Слобідський кіш. Разом – шість полків, 10 тисяч українців проти 21 тисячі більшовиків. На допомогу їм булава Лівобережної групи могла кинути свій єдиний резерв, Республіканську дивізію – чотири піших полки, гарматну бригаду та кінний дивізіон Чорних Шликів.
До кабінету увійшов осавул та доповів про прибуття начальника постачання Лівобережної групи. Невисокий гладкий генеральний хорунжий приніс повну теку документів на підпис – йшлося про закупівлю фуражу та кінного спорядження для потреб групи. Справи упорали. Командувач знову замислився над становищем.
В те, що більшовики рушать прямо через Харків на Київ, він і сам не вірив. Розвідка не могла встановити чисельність противника ідеально точно, але навіть ті дані, які вона приносила, показували, що сили більшовиків були не набагато більші за Лівобережну групу армії УНР. Це наводило тільки на одну думку – червоні планували долучити до роботи своє підпілля. Воно не було численним і без допомоги зовні не мало жодних шансів на успіх. Що й саме усвідомлювало. «Нечего и рассчитывать, без переброски значительных сил Красной армии не только на успех революционного движения на Украине, но на самое его возникновение», –

читати