Завантажити

атаки. Завдали ворогові втрат.
– Дякую за службу, – буркнув Артем. – Які власні втрати?
– У штабі втрат не маю! – гордо промовив хорунжий. – А от в Архипича…
– У бунчужного Жуйбороди! – різко поправив його Артем. Молодик почервонів і витягнувся струнко – пригадав вимоги статуту.
Козаків завели всередину будівлі. Збентежені старшини звітували коменданту міста. Бійців оглядали медсестри. Прибіг Ясько з Артемовими польовою сумкою та парабелумом. Підійшов сивий вусатий підстаршина.
– Архипич! Що з нашими в місті?
– Валька Доцента застрелили, – похмуро відповів той. – Марченко здобув прикладом. Василенко зловив багнета, але рветься в бій. Ще четверо вештаються містом, але до вечора зберуться – хлопці здібні. Так несподівано все сталося!
– Що, Горач, погані ми з тобою стратеги? – почулося за спинами. Сходами до них спускався отаман булави дивізії сотник Вержбицький. – Все ми передбачили, тільки про кайзерівців забули.
– Що це за дурня? – спалахнув Артем. – Німці що, дурману наїлися?
– Якби ж то, – отаман булави гірко посміхнувся. – Я щойно з ними по-телефону балакав. Їхня солдатська рада заявила, що приймає бік більшовиків і пропонує нам скласти зброю. Гарантують життя, здоров’я, харч і все інше, що кажуть у таких випадках.
Архипич вражено присвиснув. Артем нічого не спитав – його вигляд і так був більш ніж промовистий.
– Я відповів, що хай обирають одне з двох, – відповів Вержбицький. – Або вони солдати німецького Рейхсхееру, нині підпорядковані Антанті – тоді нехай складають зброю та забираються до казарм аж до переговорів їхнього командування з нашим, або – вони байда найманців на службі у червоних. Тоді переговори вестимуть наші кулемети.
– Трясця! – вилаявся Артем зі злобою. – Тільки німців нам бракувало.
Отаман булави жестом покликав Артем за собою. Вони зайшли до кабінету.
– З обороною штабу комендант міста не гірше за мене впорається, – зауважив Вержбицький, сідаючи за стіл. – Нам з тобою про важливіші справи подумати треба. Горач, я навіть старшинам цього не говорю. Кепські справи наші. Цей виступ німців ламає нам геть чисто усі плани. У місті військ – комендантська сотня, сотня учбового куреня, особовий склад комендатури та твої хлопці. Це тут, у штабі. І ще робоча дружина харків’ян і дві сотні слобожанців – на вокзалі. Загалом – півтори тисячі багнетів без жодної гармати, причому найбільша наша частина – робочі від кувалди. Додай до цього, що в Олександрійській лікарні лежить більше сотні наших поранених, а на вокзалі – штабний потяг командувача дивізії та ешелони з боєприпасами і майном. А тепер не впади: німців у місті чотири з половиною тисячі ветеранів кайзерівської армії плюс п’ять гарматних батарей. Тобто те, що тут нас досі не розтовкли, означає, що всі свої сили вони кинули на вокзал.
На мапу не треба було дивитися, аби все збагнути.
– Якщо беруть вокзал – вони блокують залізницю, – мовив Артем. – П’ять наших полків зразу ж потрапляють в оточення. Вокзал знає про бунт німців?
– Знає. Я встиг. Тут на варті стояли досвідчені ветерани Німецької війни, то завдяки їм кайзерівці зразу в штаб не потрапили, – отаман булави встав з-за столу та підійшов до вікна. На внутрішньому подвір’ї іржали коні. – Я повідомив булаву про становище, і зв'язок помер. До речі, зваж. У місті триста тисяч населення. Як гадаєш, скільки їх долучилося до німців?
– Було б у німців на тисячу-півтори народу більше – ми б тут уже не сиділи, – переконано відповів Артем. – Міщани не збільшовичені – вони залякані.
– Я теж так думаю, – погодився отаман булави і сів на своє місце. – Тому трохи часу ми маємо. Судячи зі стрільби та з того, що нас ще не штурмують, – вокзал тримається. Та це ненадовго. Передові курені Республіканської дивізії прибудуть сюди не раніше за післязавтра. До того часу нам міста не втримати.
– Тобто? – страшна думка пронизала свідомість Артема.
– Тобто треба знімати полки з передової.
– Так там розписано все до останньої сотні!
– Більше тобі скажу, – мовив сотник Вержбицький. – Відучора більшовики атакують наші позиції безперервно, не зважуючи ні на які втрати. Зняття будь-яких значних сил призведе до прориву фронту. От тільки вибору ми не маємо. Якщо не взяти фронтові частини, Стара Запорізька дивізія загине.
Артем хотів затиснути вуха, аби не чути висновків отамана булави. Це був вирок.
– Треба знімати частини з фронту. Треба відкидати німців від вокзалу. Треба евакуювати установи, майно і шпиталь. Треба, користуючись часом, виводити полки з передової. Артеме! Треба залишати Харків.
Мірно тікав на стіні годинник. За стінами бахкали поодинокі постріли. На подвір’ї сміялися козаки.
– Такий план навіть на маневрах реалізувати складно, – Артем говорив, мов у тумані. Душу охопила цілковита апатія. – А зараз, на імпровізації…
– Через це мені потрібен ти і твої хлопці, – зауважив сотник Вержбицький. – Мені треба бути в потязі булави дивізії. Я мушу сам все організувати. Горач, тільки ви зможете зараз

читати