Завантажити

пропаганди, тобто впливу ворогів, на наші темні забиті маси? Ми маємо свої класові цілі. Ми мусимо знищити владу буржуазного класу і створити диктатуру працюючого класу – пролетаріату і селянства. Силою цієї влади ми зміцнимо економічні відносини в пролетарській державі і направимо громадянство на шлях соціалізму!
Останні слова Винниченко сказав на межі істерики. Завмер. Віддихався. Всівся в кріслі. Під стелю злетів струмінь сивого цигаркового диму.
– Збагніть, товаришу Донцов, – мовив він більш спокійно. – Суть питання полягає не в тому, застосовується насилля чи ні, – воно полягає в тому, з якою метою це насилля робиться.
Донцов вухам своїм не вірив: Винниченко виправдовував перед ним все те, за що сам нещодавно критикував гетьманських чиновників – утиск свободи слова та репресії проти політичних опонентів. Розмова з божевільними. Саме таке відчуття створювалося у Донцова щоразу, як він спілкувався з демократами-соціалістами по їхніх програмних тезах. Одне слово – і щойно цілком притомні й адекватні люди перетворювалися або на невиправних романтиків, охоплених якимись незбагненими ілюзіями, або на параноїків, ладних сісти верхи на півсвіту в ім’я панування класу, до якого самі вони не належали й близько. Хоч розбийся, але не зустрічав Донцов ані робочих, ані селян в керівництві соціалістів. Дивина та й годі, єдиними соціалістами, від спілкування з якими не створювалося відчуття божевільні, були… більшовики. Перед натовпами ленінці також промовляти гучні промови, проте сам-на-сам вони завжди були дуже хитрі, практичні та діловиті. Донцов бачив, яка прірва лежала між ватажками Директорії та керманичами червоної Москви.
– Тобто ви допускаєте можливість силового примушення заради повалення експлуататорських класів та перемоги у класовій боротьбі? – спитав Донцов обережно, мов обачний лікар у буйного хворого.
Емоційна хвиля Винниченка його не зачепила анітрішки.
– Звісно! – з готовністю випалив той.
Донцов підморгнув голові Директорії і весело посміхнувся:
– Тоді де ж гарантія, що те військо, яке більшовики збирають біля наших кордонів, націлене не проти нас? – Донцов відчував себе фехтувальником, який витримав потужну навалу противника і перейшов у контратаку. – Де гарантія, що більшовики не вдадуться до насилля проти вашого уряду, як проти буржуазного та націоналістичного?
– Це нісенітниця! Ми не буржуї і не націоналісти!
– Поясніть це горлорізам Троцького, – щиро порадив Донцов. – Чи вам нагадати, як рік тому вони розповідали народу, що Генеральний секретаріат Центральної Ради зветься так, бо там засідають самі генерали? Вам нагадати, як тоді ви намагалися за всяку ціну порозумітися з українськими більшовиками Коцюбинського, а воювати довелося з російськими зграями Муравйова? Більшовикам не угоди були потрібні, а власна влада. А добиваються вони її в точності за вашими порадами.
Винниченко почервонів. Він спробував різко підвестися, але не зміг. Впав у крісло. Хапаючи губами повітря, він силився щось казати, але слова не складалися в речення. Силився знайти аргументи – і не знаходив. Лють позбавила його дару мови. Донцов чудово розумів – це була не злість приниженої гідності. З очей Винниченка на нього дивилася лють сектанта, якого священики загнали в кут доводами про помилковість його переконань.
– Досить! – закричав голова Директорії. – Я вже достатньо вас вислухав. Скажіть тепер, що пропонуєте ви?
– Наша партія пропонує вам згадати, що в першу чергу ви – українці, а вже потім члени ваших соціалістичних партій, – Донцов казав спокійно, але твердо та переконано. – Вашим іграм за владу час вщухнути. Ви дуже гарно мені розповіли свої напівбільшовицькі постулати соціалізму, але збоку ситуація виглядає як звичайна політична інтрига. Ви свідомо не допускаєте до виборів представників інтелігенції та підприємців, бо чудово знаєте, що саме ці люди здатні критично вас оцінити. Вам потрібен не ефективний Трудовий конгрес, а слухняний Трудовий конгрес, тобто такий, який схвалить все, що ви йому накажете. А для цього реальну демократичність ви підміняєте більшовицько-аристократичною системою і опертя шукаєте в бідніших – сільських ледацюгах, нездарах та гультіпаках. – Винниченко свердлив його поглядом, але Донцов давно звик рубати правду в очі, не зважаючи на посади. – Ваш план дієвий, визнаю – але не за наших умов. Ви швидко забули уроки минулого. Рік тому, коли з Росії хлинули загони більшовиків, бідніші стали під їхні знамена за перших же пострілів. А помирати за вільну Україну пішли студенти, курсанти, інженери, офіцери та вільні козаки. Тобто – діти буржуїв, майстрових та хазяїв-землевласників. Очевидно – опертися треба саме на них.
– Ці класи підтримали Скоропадського, – буркнув Винниченко.
– Ще б пак! – зауважив Донцов. – Це ж ви оголосили націоналізацію підприємств, переділ землі, паралізували роботу банків. Зараз ви заходилися робити те саме. Тож зупиніться, допоки не пізно!
– В ім’я чого?
– В ім’я створення боєздатної армії! В ім’я захисту

читати