Завантажити

місті? Ми що, проґавили їхній ревком?
Отаман булави поглянув на нього, мов на наївного.
– Ти наче більшовиків не знаєш! Затримали запорожці кілька десятків учасників мітингу, і що ти думаєш? Усі плачуть і репетують. Усі Богом клянуться, що ніякі вони не більшовики, і ніколи їхніх прокламацій на очі не бачили. Кажуть, що на мітинг прийшли, бо червоні їм по тридцять целкових пообіцяли. І на страйку затримані кажуть те саме – на роботу не вийшли, бо більшовики їм удвічі більше видали.
В очах потемніло від люті. Артем з силою кинув об стіл канчук і випростався. Чеканним кроком він пройшовся по кабінету від стіни до стіни.
– Падлюки! Ні, ну це ж треба бути такими покидьками! За тридцять срібн… вибачте, целкових вони страйкують. Що б їм.. під більшовиків потрапити.
Такий емоційний спалах добряче здивував отамана булави:
– Пане сотнику! Артеме! Ти чого?
– Того! – буркнув розвідник. – Гайда, отамане булави, збігаємо на той бік, до червінців. Подивишся на більшовицький рай власними очима. Там голод! Там злидні! Там не працюють підприємства. Там люди хутряне манто міняють навіть не на хліб – на пару в’язанок дров, аби не замерзнути. Колегію залізничників ви заарештували!.. Ах-ах-ах! У більшовиків серед цих страйкуючих уже б кожного п’ятого в розхід виводили. Там мітинги не розганяють, а розстрілюють. Там на вулиці вголос висловиш невдоволення народною владою – і уже ввечері тобі в ЧеКа жили витягуватимуть. Наші ж лантухи не мають нічого подібного й близько. З ними няньчаться, їх вмовляють не страйкувати. Вони жеруть від пуза. І що, цінують вони своє щастя? Атож! Вони до тих самих більшовиків на мітинги бігають. За тридцять целкових.
– Артеме, ти ж розумієш…
– Ні чорта я не розумію! – лють перла з Артема потоком і не могла спинитися. – Я не хочу нічого розуміти. Я розумію, що оці хлопці за вікном мерзнуть в окопах та довбають землю з ранку до ночі. Я розумію, що мої розвідники лазять навколо смерті. Вчора мої хлопці розстріляли більшовицьку розвідку – маю одного пораненого. А в той самий час ті йолопи, сон та спокій яких стережуть мої хлопці, бігають на мітинги, організовані ворогами. За тридцять целкових!..
Артем всівся за стіл і охопив голову руками.
– Я козакам щодня говорю про ідеали демократії та про захист народної влади. А сам постійно згадую Центральну Раду. Пам’ятаєш, отамане булави, як вона нас тоді шанувала? Чи не повторюються знову просторікування Винниченка про непотрібність війська Україні?
Погляд сотника Вержбицького став холодним і гострим, мов лезо клинка:
– Відставити сумніви, – грубо обірвав він Артема, і додав спокійніше: – Горач, я тебе не впізнаю. Ти що, по яругах перелазив? Що за думки? Що за поразницькі настрої?
Артем витягнувся по стійці «струнко»:
– Перепрошую, пане отамане булави!
– Отак краще, – зауважив сотник Вержбицький. – Давай про справи. Дивися. Мітинги ми розігнали. Страйк припинили. Так чи не так, та лад у місті відновлено. Але міщани залякані. Всі тремтять від думки про прихід більшовиків. Ти знаєш, я навіть радію, що страйк стався зараз, а не посеред бою. Тепер нам треба думати, яких іще сюрпризів чекати від шанувальників Троцького? Як нам їх запобігти?
Артем хлопнув долонею по столу:
– Вивести на вулиці пару полків та влаштувати тотальну облаву. Хоча б на рівні перевірки документів.
– Дякую тобі за доброту та турботу, – весело посміхнувся отаман булави. – Мені командир Слобідського кошу кожен день одне й те саме співає, давай, мовляв, виведемо на вулиці моїх хлопців. Ми всі слобожанці, каже, між собою краще порозуміємося. Мені, знаєш, до повного щастя в Харкові лише варфоломіївської ночі бракує.
Артем глибоко замислився:
– Розшукувати політичних – це робота політичної поліції. Військова розвідка тут не помічник.
– Та не про розшук ідеться. Я іншого боюся. По відведенню Харківського корпусу в разі боїв у нас в місті сил залишиться трохи більше, ніж кислиць на груші. Червоні можуть спробувати взяти нас нахабством – протягнуть у місто харцизяк Сахарова, наприклад, і навалять на штаб дивізії.
– У таких випадках все вирішує наглість, – зауважив Артем. – Якщо патрульні розгубляться, а вартові не збагнуть що робиться... Пане отамане булави, я все ж таки повертаюся до своєї пропозиції. Давай бодай одну мою чоту виведемо в цивільному на вулиці міста. Хай патрулюють – може, чого цікавого помітять? Мої точно не розгубляться.
Невідомо звідки виниклий свист повільно перетворився на гул. Старшини перезирнулися. Зрозуміли. Скочили з місць.
– Лягай!
За вікном бабахнуло. В заклеєних вікнах задзвеніли шибки. Посипалася штукатурка. А на вулиці вибухнуло знову. І ще.
– На двір! – загорлав Артем.
На подвір’ї палав дах будинку. Бігали козаки. Чулися різкі команди та брутальна лайка.
До них підбіг Ясько.
– Пане сотнику! Фронт! Червоні!
_______________
Шоша – французький ручний кулемет «Chauchat», що стояв на озброєнні армій Російської імперії, УНР та УД.


* * *

Січовий

читати