Завантажити

невдовзі буде. Вважайте, що він уже підписаний. Зрештою, чи не байдуже вам, що там буде? Не думайте про це.
Донцов усе зрозумів. Він мав бути готовий до такого повороту подій. Навіть у гетьманському МВС, якому підпорядковувалася УТА, чиновників звільняли з дотриманням певної процедури. Демократи цей порядок встигли добряче демократизувати.
Винниченко зловісно посміхнувся та поглянув сяючими очима переможця.
– Відпочивайте! Краще – за кордоном.


* * *

Тетяна пригубила чаю, встала з-за столу і ще раз поглянула на годинник. До Нового року лишалося двадцять хвилин. Накотила нудьга. Мабуть, уперше від повернення до Харкова вона пожалкувала, що не лишилася з тітонькою у Києві. Там, напевно, за столом зібралися гості, лилося в бокали шампанське, лунали тости, а в Харкові не було навіть святкової метушні на вулиці. Канонада з боку Білгороду псувала будь-який настрій.
Українці вперше за свою історію святкували Новий рік за тиждень до Різдва – закон про перехід на григоріанський календар було ухвалено лише у березні 1918 року. Чимало харків’ян взагалі не вважали це нововведення за потрібне і справляти свято збиралися, як і раніше – через тиждень після Різдва. Але Тетяна як сучасна дівчина і патріотка вирішила зайнятися ламанням забобонів і спеціально пробіглася подружками та запросила всіх до себе, аби «святкувати всім ворогам на зло». П’ятеро дівчат запрошення прийняли. Не прийшла жодна.
Тетяна їх розуміла – в такий час було ані до свят, ані до гостин. Проте душу пекла образа. В буремні та страшні часи несамовито гірко було святкувати Новий рік самій.
У коридорі лунко закалатав дзвінок. Тетяна підхопилася. Здивовано поглянула на годинник. Вийшла в коридор та відімкнула замок. Подих урвало: у проймі зачеплених на ланцюжок дверей промайнули темно-сіра бурка та шапка зі шликом. Від радості тьохнуло серце.
– Артеме! Боже! Я навіть не сподівалася!
– З Новим роком! – урочисто промовив запорожець та вручив пучок ялинкових гілок прикрашених кольоровими стрічками та якоюсь солом’яною іграшкою.
– Роздягайся, проходь, – метушилася дівчина. – Як ти?
– Бігаю, – відповів Артем, скидаючи теплу черкеску. – Харків, Чугуїв, Козача Лопань, Охтирка, знову Харків. Потяг, тачанка, на коняці верхи. Нормальні будні старшини на війні.
– Поквапся. Новий рік прямо зараз буде.
– Ну й погодка на дворі, – Артем струшував у коридорі башлик. – Мене від самого вокзалу мокрим снігом накрило.
– Сідай за стіл.
Пляшку шампанського ледве встигли відкрити. Артем розлив по келихах ігристе вино, як на вулиці гучно ударили дзвони. Артем і Тетяна цокнулися бокалами.
– З Новим роком.
– З новим щастям.
Тетяна підвелася з-за столу і запустила платівку на грамофоні. З труби зазвучали звуки оркестру, приємний жіночий голос виконував якусь модну пісню. Задоволена Тетяна повернулася за стіл.
– Ну от. Тепер у нас справжнє свято. А я вже боялася, що залишуся сама.
– Розумію.
Причину, через яку до Тетяни не прийшли гості, Артем явно обговорювати не хотів. Тетяна – теж.
– Знав би ти, як я тобі вдячна, – очі дівчини випромінювали радість. – Артемку, ти мене просто врятував. Я не сподівалася, що ти будеш. Після тих чуток, що приходять з Козачої Лопані… Як ти зумів?
– Ну, я ж обіцяв тобі дуже старатися, – він грайливо підморгнув. – Мої козаки знають тисячу один спосіб як втекти до дівчат. Я знаю з їхнього арсеналу кілька сотень. Гріх під нагоду не скористатися хоча б парочкою.
– Гадаю, через мене ти не матимеш неприємностей?
– Не матиму, – спокійно махнув рукою старшина. – Я це передбачив. А як ти?
Тетяна пригубила шампанського.
– Все гірше і гірше, – за жартівливими нотками голосу вона не змогла приховати своїх побоювань. – У магазин хоч не спускайся – ніхто не заходить. Дівчата просяться до родичів у село. Не ходять трамваї. Вимикають світло. Всі розмови лише про те, що скоро тут будуть більшовики. Страшно стало, Артеме. Хоча тобі, мабуть, іще скрутніше.
– Нічого, я звик. Скажи краще, а як ти зустрічала Новий рік та Різдво раніше? Ну, до всього цього…
Він явно намагався уникнути неприємних тем. Тетяна посміхнулася та замріяно поклала підборіддя на сплетені пальці.
– Весело зустрічала. Коли був живий тато – він збирав гостей, своїх товаришів по службі. Мати завжди накривала багатий стіл. Обов’язково кожен готував якийсь номер – співали, декламували сценки з п’єс, розповідали якісь забавні історії. Після дванадцятої – ходили гуляти Німецькою вулицею до Миколаївської церкви. Або на берег Харкову* – це прямо по вулиці. Був сніг – грали в сніжки. А ні – просто гуляли, веселилися, а потім поверталися за стіл.
– Цікаво, і який же номер готувала ти?
– На піаніно грала – у мене в гімназії була напрочуд гарна вчителька.
– Та ти що? – грайливо вигукнув Артем. – Не вірю!
– Зараз я тобі докажу.
Тетяна зупинила грамофон і сіла за лаковане горіхове фортепіано, що стояло під стіною. Зняла оксамитове покривало. Підняла кришку.
Пальці

читати