Завантажити

махновці – в мене серце не на місці було. Отаман Гулий розчавив Махну рило. Поїхав би я зараз до них – але де ж тут вирвешся? Війна.
Змінити тему розмови у нього не вийшло. Тетяна кинула виделку – по вухах хльоснув різкий дзвяк.
– Ти мені так і не відповів, – мовила дівчина. – Я розумію, що у вас розкішні плани, але все ж таки. Можливо таке, що більшовики увірвуться в Харків?
Артем підняв погляд. Від його попереднього грубіянства не лишилося й сліду. В очах стояла ніжність.
– Таню, якби я бодай на мить сумнівався в тому, що ми втримаємо місто, я вже на колінах стояв би і благав би тебе виїхати. Я застосував би усю свою винахідливість і весь свій досвід, аби тільки ти забралася звідси.
В Тетяни дихання урвалося від такого зізнання. Здивована та розгублена, вона дивилася на голеного старшину у бешметі кольору хакі, немов бачила його вперше.
– Чим я зобов’язана?
– Таню, ти чудово знаєш чим.
Вона опустила очі. Треба було щось відповісти, але всі слова змішалися у її голові в один ком. Їй дуже подобався цей хлопець, і вона до нього добряче звикла. Але це була не любов. Тетяна не відчувала солодкого серцевого тріпотіння, від якого перехоплювало подих, як це було, коли вона закохалася востаннє. Щире і безумовне почуття хлопця обважувало її, немов дорогий дарунок, зроблений нізащо.
Він підвівся та пройшов до вікна.
– Знаєш, лише вчора я дзиґою крутився поміж рушничними кулями, – Артем казав похмуро і стурбовано. Його голос тремтів та збивався. – Завтра мене може спіймати у приціл більшовицький максим і… І я так і не скажу тобі всього, чого хочу. А мені треба це сказати, розумієш? Хай навіть попри твоє бажання – а треба.
– Артемку, я все це розумію, але я не маю, чим тебе обнадіяти, – Тетяні було вкрай ніяково. – Ти чудова людина. Я люблю тебе як друга. Але це – все.
– Я знаю, – Артем кисло посміхнувся. – Я нічого від тебе не прошу. Просто сказав. І взагалі. У тебе є танці на платівках?
Вона поставила музику і грайливо поглянула на нього. Він подав руку.
_______________
Allegro assai – назва четвертої, фінальної частини 40-ї симфонії Вольфганга Амадея Моцарта.
Харків – назва річки, що тече через однойменне місто – центр Слобожанщини.


* * *

Двоє чоловіків бігли прямо на нього. Ще здалеку Артем упізнав своїх козаків, з тих, що патрулювали вулиці у цивільному. Гулко забилося серце.
– Пане сотнику! Пане сотнику! Німці! Наші патрулі роззброюють!
– Що?!?
– Та подивіться самі!
Розвідники побігли вздовж вулиці, і Артем побачив групу німців у гостроверхих шоломах, яка оточила український патруль. Блідий козак у кашкеті-гетьманці, мов оскаженілий вчепився в рушницю. Здивовано та розгублено він вдивлявся в глузливі пики німців. З його рук намагалися видряпати зброю.
– Відпусти! Не віддам! – цідив він крізь зуби. – Це українська рушниця.
Поруч з ним репетував старшина – вчорашній гімназист:
– Вас махіст ду? Вас пасіерт? Що це за чортівня?
Від злоби застукало в скронях.
– Назад! Зброю на землю! Руки догори! – загорлав Артем.
Німці сахнулися. Вусатий єфрейтор скинув гвинтівку та вистрелив. Біля скроні свиснуло.
– Па-а-адлюка! – заревів старшина.
Шабля з піхов. Збив багнет. Удар в шию зліва і зразу – справа. Німець вхопився за розбатовану горлянку.
Німці кинулися навтьоки. З наганів їх підбадьорили розвідники.
– Вас заморозило? – Артем накинувся на патрульних. – Ви що, не бачите, що на вас напали? Зібратися! По ворогах – вогонь!
Патрульні не доклепали, що до чого, але наказ виконали. Бахнули мосінки. Від ближніх воріт їм відповів десяток маузерів. У повітрі зграєю джмелів загуділи кулі.
– Відходимо! – наказав Артем. – Задкуй до штабу дивізії.
На постріли бігли інші патрулі. Артем забирав усіх – запорожці слухняно виконали наказ старшого по чину. Відходили організовано – троє бійців тримали відхід, допоки інші займали нову позицію. Виявилося, не зайве – за два квартали німці спробували їх перехопити, але нарвалися на щільний вогонь. До штабу Артем довів усіх без втрат.
На площі перед готелем тривав справжній бій. Бахкали гранати. Ланки вояків у сірих шинелях рвалися до дверей. З вікон їх різали льюїси*. Вулицю заволокла хмара білого пилу від збитої штукатурки.
– Заходимо по Бурсацькій на Клочковську, – Артем оцінив обстановку і прийняв рішення. – Проб’ємося. Гранати і багнети – до бою. І галасу побільше!
Вибух десятка гранат, крик і несподівана атака з тилу вразили німців так, що з вузької вулиці вони чкурнули просто під кулеметний вогонь. В штабі розчинили двері. Козаки з вулиці колонною завалилися всередину – прямо на барикаду зі столів, мішків та ящиків, серед яких загрозливо стирчали цівки максимів.
Назустріч їм вибігли десяток запорожців з хорунжим Чаленком на чолі.
– Пане сотнику, ви живі? Ну слава богу, – юний старшина сяяв, мов начищений казанок. Ще б пак – перша справжня справа. – Докладаю! Розвідницька чота обороняє будівлю штабу з боку Лопані. Відбили дві ворожі

читати