Завантажити

провести мене на вокзал.
Зробити те, що він умів найкраще. Це просте прохання враз повернуло старшину-розвідника до життя. Він з-під лоба поглянув на отамана булави і посміхнувся. Підійшов до дверей. В коридорі під стіною напоготові сидів його джура.
– Ясько! Поклич Архипича, – Артем обернувся до свого співрозмовника. – Пане отамане булави, ви в шинелі гарно бігаєте?

…Пересувалися ланцюжком, подвоє. Перші перебігали вперед на п’ятдесят сажнів та залягали. Потім ще двоє. Потім до них долучалися ще восьмеро. Останні четверо прикривали перехід. Артем взяв лише шістнадцять козаків на чолі з Архипичем. Хорунжого Чаленка з роєм розвідників він залишив у штабі дивізії. Надто молодий.
Біля Артема трусився сотник Вержбицький. В переперезаній ременями шинелі, з шаблею, пістолетом, польовою сумкою, підсумками для набоїв та ще й з карабіном в руках він ледь-ледь витримував загальний ритм. Закутаний у бурку Артем біля нього пересувався з легкістю рисі, але заздрісні погляди отаман булави кидав навіть на літнього Архипича.
– Давно я так не бігав, – захекано промовив Вержбицький, коли опинився поруч з Артемом.
– Помовч.
– Пане сотнику, дивіться, – гукнув один з хлопців.
З-за останніх будинків біля Базарної площі відкрилася панорама на Благовіщенський ринок. Там роєм роїлося від людей. Грюкали сокири, свистіли пилки, тріщала деревина. Дужі німецькі хлопці з жартами й реготом ламали торгівельні ятки. На їхнє місце затягували лафети.
Артем поглянув на Вержбицького.
– Гармати проти вокзалу лаштують, – мовив отаман булави. – Вони з закритої позиції стрілятимуть, через будинки. Не поспішають, зарази. По коректувальнику пристріляються і накриють по площі.
– А з вокзалу їх видно не буде, – додав старшина-розвідник. – Пальнемо у відповідь – пару будинків знесемо.
– Бачиш, скільки часу нам лишилося?
Прориватися напряму було неможливо. На центральних вулицях було повно німців, і тому Артем повів хлопців вздовж річки Лопань, навкруги обходячи Базарну площу. Перепон у дорозі він не чекав – на вулицях було порожньо, мов на цвинтарі. Харків’яни проявили нечувану кмітливість – черговий момент великих історичних перемін вони обрали перечекати вдома. Дуже розумно. Їхнє втручання призвело б лише до більшої крові.
Проти війська битися мусить військо.
Розвідники забігли у вузеньку вуличку, засипану мокрим снігом.
– Пане сотнику, погляньте, – козаки передньої двійки несподівано зупинилися.
Побиті вітрини. Уламки скла та шматки рам розкидані по дорозі упереміш з пакунками від харчів та коробками від солодощів. Всередині – перекинуті меблі та подрані штори. З сугробу стирчали зірвані з петель двері. А під вікном на дорозі лежала, мабуть, хазяйка цього магазину. Певно, вона була молода і вродлива. Була. Колись.
– Господи Боже, – нестримався вражений сотник Вержбицький.
Її вбили сильним ударом в голову. У калюжі крові вкрите синцями й ранами обличчя було неможливо розгледіти. Розірвана сукня. Білі мережива біля оголених посічених грудей та ніжні панчохи з атласними квіточками на неприродно вивернутих ногах. Замурзані брудом та кров’ю модні черевички.
Ті, хто вчинив це з нею та її майном, не хотіли їсти. Вони хотіли панувати. Хотіли сіяти страх і злидні, нищити незгодних та робити рабами нейтральних. Для них не було правих і винних або гарних і поганих – для них існували свої і чужі. До чужих вони були безжальні. Для цих істот не існувало військових полонених та мирного населення на окупованих теренах, для них існували брати по класу і класові вороги. Останніх вони карали незалежно від того, билися класові вороги проти них зі зброєю в руках чи покірно сприймали прихід їхньої нелюдської влади. Це було як пошесть. З нею не можна було домовитися, її можна було тільки знищити.
– Кусо*, як кажуть японці! – буркнув під ніс Архипич. – Вони ще й міста не захопили, а вже тут царство суспільної рівності та всенародного щастя встановлюють. Воно завжди так буває, чим красивіші слова, тим більше за тими словами лайна, пойняли? Ми таке царство щастя уже бачили рік тому в Києві. Правда, пане сотнику?
Артем не відповів. Зчепивши зуби, він силився не дати волі почуттям. Вперед. Треба дійти. Треба виконувати свій обов’язок. Він мусить. Він… Це він обіцяв Тетяні, що Харків не буде зданий. Це він не вмовив її виїхати. Вона була десь там, самотня і беззахисна, у такому самому магазині, у місті, де тепер панували червоні і їхні союзники німці. В Артема нило в грудях. За їхньою термінологією і він – син власниці кравецької майстерні, і вона – хазяйка магазину були «буржуями». Ворогами.
– Пане сотнику! – гукнули його козаки.
– Горач, усе гаразд? – спитав Вержбицький.
Зусиллям волі Артем взяв себе в руки. Озирнувся. Оцінив обстановку. Розвідники проминули останні будинки і дісталися залізничних рейок. На вокзал! Під їхніми чоботами хрипко скрипів щебінь насипу.
– Стій! Хто такі?
Розбилися в розстрільню. Залягли. Артем махнув шапкою зі шликом.
– Запорожці.

читати