Завантажити

Команда кінної розвідки корпусу. А ви хто?
З-за стрілки піднялися троє озброєних рушницями дядьків у шкіряних кашкетах та чорних повстяних бушлатах з синьо-жовтими пов’язками на рукавах.
– Свої! Ми харкавчани!
– Та це ж мої знайомці з робочої дружини! – зрадів Архипич.
За півгодини Артем і сотник Вержбицький заходили до потягу командувача дивізії. Набундючений військовий старшина Загродський сидів у своєму кабінеті.
– Що, з’явилися, шерочка з машерочкою? Вчасно! Зараз нам жаба цицьки даватиме. Проґавили німців!
Сотник Вержбицький, мабуть, звичний до таких спалахів, промовчав. Натомість Артем не стримався:
– Ми проґавили? Ми німців стерегли? Чи може то ми віддали наказ всю розвідку кинути на передову?
– Ти що собі дозволяєш, Горач? – військовий старшина Загродський підскочив мов вжалений. – Ти як розмовляєш зі старшим за посадою?
– Тільки зі старшим за званням, – різко зауважив Артем. – Насмілюся нагадати, що розвідка корпусу не підпорядкована командуванню Старої Запорізької дивізії.
– Панове старшини! Заспокойтеся! – втрутився в розмову отаман булави. – Пане військовий старшина, ми не для того продиралися через захоплене німцями місто, аби тут сваритися. Хто в чому винний – історики розберуться, а нам зі скрути виходити треба. Існує зв'язок з частинами на фронті?
– Існує, – відповів військовий старшина Загродський. Охолов він швидко, певно, й сам соромився свого емоційного спалаху. – І Чугуїв на зв’язку. Полку імені Кармалюка я наказав основними силами вирушати на Харків. Скоро мають бути. Бо якщо не буде – я не знаю, як боронитися.
– Невже таке кепське становище?
– Як у кнура в гадовищі, – буркнув командувач дивізії. – Людей бракує скажено.
– Атакують німці? Чи червінці також себе проявляють?
– Проявляють, – скривився Загродський. – З Холодної Гори періодично пострілюють. Я там поставив два десятки робочих з двома дрезинами – як раз справляються. Більшовики – то дурня. Наше горе суне на нас вздовж Олександрівської у вигляді колони кайзерівців з кулеметами. Давлять три-чотирикратною чисельною перевагою. Ми відбили три атаки. Втрати шалені. Чи втримаємо четверту – я не знаю, робочі тримаються молодцем, але… Панове, ну не армія це.
На вулиці хлопнуло кілька пострілів. Застрекотав кулемет. Стрілянина перетворилася на суцільний гул. Військовий старшина Загродський відкинувся на спинку стільця і затулив очі:
– От і все.
До штабу забіг переполоханий старшина в кубанці.
– Пане командувачу! Німці тиснуть на робочих з боку Малої Гончарівської. Вогонь шалений. Робочі не втримаються! Треба поповнення.
– Треба поповнення, – промовив командувач дивізії, немов уві сні. – Чули, сотнику Горач? Треба поповнення. Скільки у вас людей? Чота неповного складу? Годиться. Негайно їх на небезпечну ділянку оборони.
– Слухаюся.
За вікном вагону загудів паротяг. Артем і сотник Вержбицький перезирнулися між собою і поглянули на командувача. Той знизав плечима, не знаю, мовляв. Старшини вийшли на перон. По рейках повз них повільно проповзали теплушки ешелону. З підніжки зіскочив молодий старшина у кудлатій шапці та сірій черкесці.
– Пане отамане булави дивізії! Дві сотні першого куреня полку імені Яна Кармалюка прибули у ваше розпорядження.
Сотник Вержбицький задоволено хлопнув долонями:
– Сам Бог вас нам посилає! Ще повоюємо!
_______________
Льюїс – англійський ручний кулемет «Lewis» часів Першої світової війни. Знаходився на озброєнні російської армії і відповідно – армій УД та УНР. Відрізнявся характерним кожухом та товстим магазинним диском.
Кусо – (з японської, лайливе) лайно.


* * *

Доклад отамана булави Командувач вислухав не перебиваючи. Паршиві новини! Бунт німців у Харкові руйнував геть чисто все. Накази, приготовані до відправлення в частини, можна було сміливо викидати в пічку. Становище змінилося.
Командувач Лівобережної групи бригадний отаман Петро Болбочан склав руки за спиною та пройшовся кабінетом з кінця у кінець. Треба було шукати вихід, але рішення категорично не лізли в голову. Свідомість пекла одна єдина думка: «Не встигли».
Погляд упав на мапу. Майже біля кожного уїзного центру стояв прапорець з позначкою «курінь такий-то полку такого-то». Здавалося, що він оперує величезною армією. За спадком від часів гетьманства йому дісталися кадри чотирьох корпусів, але чим вони були насправді?
З півночі на українські терени неспішно наступала дивізія червоного комдива Локотоша – сім з половиною тисяч багнетів і шабель на чолі зі старими знайомцями запорожців – Щорсом, Боженком та Черняком. Ця дивізія частково складалася з українців – колишніх червоногвардійців та учасників протигетьманського повстання під Звенигородом і Таращею. Лише влітку їхні загони проривалися на українські терени, грабували хліборобів, крали збіжжя, атакували Охоронні сотні – аж доки не зіткнулися в бою з козаками 2-го Запорізького полку під командою підполковника Болбочана. Саме тоді Командувач здобув погони

читати