Завантажити

дівчини побігли по клавішах і вуха полоскотав веселий мотив у ритмі дитячої лічилки. Звуки переливалися, перепліталися, розходилися та сходилися між собою, немов танцюристи в танку. Веселі гармонії підіймали настрій і збуджували уяву. Тетяна озирнулася і грайливо підморгнула. Артем посміхався, і в тій посмішці було все – враження хлопця, який давно не чув таких домашніх концертів, подив від того, що Тетяна так гарно вправлялася з інструментом, та зрештою просто захоплення задоволеного слухача. Артем весело кивнув на її підморгування. Вона повела плечима у такт мелодії та відповіла новим грайливим мотивом.
Мелодія набувала все більше жаги та сили. Звуки ставали гучнішими та пронизливішими, а Тетяна вже не оберталася, бо з головою поринула у гру. Тиша. Дівчина ніжно опустила пальці на клавіші. Фінальний акорд. Звуки вщухли.
Артем зааплодував.
– Це був Моцарт?
– Так. 40-а симфонія, allegro assai*, – розчулено відповіла дівчина і різко обернулася до нього: – Артеме, скажи мені як на сповіді. Ви здасте Харків?
В її очах стояв біль. Всі турботи останніх днів, всі страхи та переживання, багатократно підсилені пристрастю музики, втілилися у цей погляд, якому старшина-розвідник просто не міг нічого протиставити. Вона благала. Його відповідь для неї була аж надто важлива.
Артем скривився мов від кислиць.
– Ніякого наказу про підготовку міста до залишення я не бачив.
– Якого наказу? – турбота в голосі дівчини обернулася на страх. – Що то за підготовка?
– Таню, ситуації, коли місто лишають в пожежному порядку – це виняток, який межує з катастрофою. У таких випадках головні втрати ідуть не в людях, а в матеріальній частині. Тому командири заздалегідь створюють плани на відступ. Відбувається евакуація установ, шпиталів, майна, засобів зв’язку, родин старшин. Створюються проміжні пункти забезпечення. Переноситься на нове місце штаб. Організовують постачання харчів на польові кухні, бо знаєш, козак без їдла довго не воює. От всього цього ми зараз не робимо. Нам це непотрібно.
Тетяна стиснула пальцями скроні.
– Артеме, слухай. Я ніяк не втямлю. Ти весь час говориш так, наче ви ведете переможний наступ на Москву. А в той самий час у місті настрої майже панічні. Міщани кажуть…
– Таню, мені глибоко чхати, що там кажуть міщани, – Артем її різко перебив. Від такого несподіваного спалаху грубості дівчина остовпіла. – Мені не чхати лише на те, що говорять козаки – а вони слухняно виконують накази і не збурюються. Решта – зайве. Я навіть радий цим панічним настроям – хай червінцям мариться легкий успіх.
– А вони не матимуть легкого успіху? – здивувалася дівчина. – На вулицях кажуть, що більшовики увійшли у Козачу Лопань.
– Поправка – вони входили у Козачу Лопань, – глузливо зауважив старшина. – Як зайшли – так і дали драла.
– Тобто?
– Дорошенківці затримали їх на відсічних позиціях, сконцентрували сили на фланзі, вдарили. Я навіть не гадав, що людина здатна так скакати по снігу, як скакали від нас ленінці. Козача Лопань в наших руках.
Тетяна відчула тепло у грудях. Слова Артема заспокоювали та дарували надію.
– Ти хочеш сказати, що ви плануєте відбитися?
– А на чорта ми тоді тут сидимо? – буркнув Артем. – Чотири наші полки б’ються під Козачою Лопанню. Ще один блокує Чугуїв – червінці не можуть нас просто обійти. Оточити Харків вони не мають сил. Іншою дорогою піти не можуть: Харків – це потужний залізничний вузол. Ми підготували оборону. Більшовикам доведеться її проламувати довго та виснажливо.
– Але ж ви не всесильні, – скрикнула Тетяна. – Вас мало. Що станеться, коли ваші сили вичерпаються?
Артем подивився у стелю і про щось міцно замислився. Він мучився вибором.
– Таню, я не в праві тобі цього казати, – цідячи кожне слово відповів старшина. – Я сподіваюся, ця новина не залишить цих стін. Протягом наступного тижня до Харкова прибуде значне поповнення. Ми влаштуємо більшовикам удар у фланг і тил, завдамо значних втрат і змусимо їх відкотитися на попередні позиції. Поки вони зализуватимуть рани – ми вдосконалимо оборону. Новина про поразку червоних добряче надихне отамана Краснова та чехів у Сибіру. Швидше за все, червінцям раптом стане не до нас. Тому панічні настрої харків’ян зараз більш ніж доречні.
Тетяна розквітла. Натхнення розпирало груди, а щоки пекло рум’янцем. Артем приніс їй не просто надію – він приніс їй секрет порятунку та сподівання на дивовижне майбутнє. В уяві Тетяна вже бачила очі харків’ян, вражених перемогою запорожців.
– Мамця на Новий рік завжди пиріг пекла, – Артем знову спробував змінити тему розмови. – А батько гостей кликав – своїх товаришів з гімназії та гуртка української мови. Після застілля ми завжди читали вірші – Гребінку, Котляревського, Шевченка. Батько збирав сучасну поезію. Коли я був у відпустці з фронту, від нього першого почув Степана Самійленка і цього… молодого зовсім... Тичину.
– Ти сумуєш за батьками?
– Я не бачив їх з літа, – відповів старшина. – Коли почув, що Катеринослав зайняли

читати