Завантажити

стрілець на вході дуже довго і ретельно розглядав його посвідчення та звіряв прізвище зі списком. Доводилося чекати. Мандрівка вулицями, на яких галичани-патрульні ганялися за злодюжками, а витончені панни сахалися від зграй хлопчаків, що цькували їх «буржуйками» та закидали сніжками, уже навіть не збурювала – вона занурювала у цілковиту апатію. Після такої мандрівки постояти біля входу до Ради комісарів Директорії аж ніяк не виглядало трагедією.
Стрілець-галичанин повернув посвідчення та відсалютував рушницею. Дмитро Донцов пройшов у двері. Номер кабінету голови Директорії він дізнався в секретаріаті. Коли він зайшов, Володимир Винниченко захоплено правив якийсь рукопис.
– Вибачте, товаришу Донцов, – мовив він та відклав списані аркуші.
– Нічого, пане голово, – відповів той з розумінням. – Певно, щось важливе.
– Якби ж то! Всього лише новий роман, – Винниченко доброзичливо посміхнувся у свою коротеньку борідку. – Ніяк, знаєте, не можу собі відмовити в занятті літературною творчістю.
Дмитро Донцов промовчав. На його думку, Директорія мала справи, набагато серйозніші за роман Винниченка, але обговорювати цю тему було не на часі. Насувалася важка і дуже неприємна розмова. Донцов зчепив пальці. Від результату цієї розмови залежало вкрай багато – майбутнє їхньої країни.
Винниченко відкинувся на спинку крісла:
– Не стану приховувати, товаришу Донцов, мене обрадувало ваше прохання про зустріч. Якби ви не попросили, я би сам знайшов змогу зустрітися. Набридли мені ваші хліборобські витівки, – доброзичливість в голосі Винниченка змінилася на докір. – Ваш виступ на проголошені Декларації, ваша неприхована критика Директорії – до чого все це? Але на правах господаря спершу я мушу вислухати вас. То з чим ви завітали?
– З побоюваннями, – стримано відповів Донцов. – Наша партія хоче пересвідчитися, чи гарно висока Директорія розуміє міру загрози, яка нависла над всіма нами. Наші харківські однопартійці пишуть, що на кордоні між нашим військом і більшовиками почалися серйозні збройні сутички.
Винниченко щиро розсміявся. Веселий настрій не лишав сумнівів – новина не засмутила його анітрішки.
– Можете спати спокійно, товаришу Донцов. Ніякої загрози не існує. З червоною Москвою ми підписали угоду – вона не втручатиметься в наші внутрішні справи.
– Ви вірите угодам з тими, хто рік тому руйнував Київ та пролив ріки крові на цих вулицях?
– Ви ще Валуєвський циркуляр пригадайте, – Винниченко не втрачав благодушного настрою. – Було – та загуло. Муравйов убитий самими більшовиками як заколотник. Більшовики допомогли нам в боротьбі проти чорносотенців Скоропадського. Саме проти них Москва збирала сили.
Дмитро Донцов був готовий до такої відповіді – надто часто він чув її раніше від соціалістів. Інколи йому й самому кортіло в це повірити. Але передчуття професійного журналіста било на сполох – надто багато деталей свідчили проти тверджень Винниченка.
– А як же тоді бути з боями на кордоні? – запитав голова УТА. – Як бути зі спробами більшовиків проголосити свою владу по містах? Як бути, нарешті, з тим, що на околицях Києва щоночі відбуваються «експропріації експлуататорських класів»?
– От тільки не треба до більшовиків приплітати звичайний бандитизм, – заперечив Винниченко. – Про ситуацію на кордоні повних відомостей наразі ми не маємо, але я заприсягтися можу – це знову наслідки реакційних витівок цього панка Болбочана. Що ж до всього іншого – це нормально. Насуваються вибори до конгресу, партії проводять агітацію. Збирають мітинги та з’їзди. Всі так роблять, не тільки більшовики.
– Але саме більшовики кілька разів намагалися захопити владу в Україні збройним шляхом та із залученням зовнішніх сил. Я червону Росію маю на увазі. Хіба можна їм довіряти? Нас нічому не навчив минулий рік?
Безтурботна благодушна посмішка сповзла з обличчя Винниченка. Він витяг пачку цигарок і сірники. Донцов відмітив, що у кімнаті добряче смерділо тютюновим димком – явно у ній частенько й багато курили. В гетьманських департаментах таке не схвалювали, чиновники намагалися курити в спеціальних приміщеннях. Але в демократів-соціалістів були свої звички.
Винниченко протягнув цигарки гостеві. Якийсь час двоє чоловіків мовчки пускали клубки диму.
– Ви питаєте мене, чи навчив нас чомусь минулий рік? – задумливо промовив Винниченко. – Так, навчив. Ми зрозуміли, що демократом не можна бути наполовину – треба або туди, або сюди. Маси підуть тільки за щирими соціалістами.
Донцов здивовано поглянув на голову Директорії. Той кивнув.
– Так-так, товаришу голова УТА. Маси не ітимуть за тим, хто говорить про соціалізм, але не зважується міняти своє буржуазне нутро. Маси все гарно відчувають і розуміють. Центральна Рада проголосила програму соціалістичних перетворень, але що було зроблено насправді? – Винниченко смакував слова, у голосі стали проскакувати ораторські нотки. – Ми не націоналізували підприємства. Ми не розігнали суд. Ми навіть у школі впровадили навчання українською мовою,

читати