Завантажити

Темна деревина і неярке світло створювали відчуття просторого кубрику на вітрильнику, в якому хтось застелив на столи білосніжно-білі скатертини та розклав новенькі серветки.
Тетяна поклала рукавички і всілася за підвісний стіл. Чорна кава з молоком її зігріла.
– А я сьогодні з подружкою посварилася, – вона коротко розповіла про свої пригоди. – Уявляєш? Разом ходили до Просвіти, співали в хорі, збирали книжки, ходили на українські демонстрації. А як до брами вороги – вони в кущі.
Артем скептично покачав головою:
– Даремно ти так з подругою. Нам вона погоди не робить. Так навіть краще.
– Тобто? – не зрозуміла Тетяна.
Артем знизав плечима:
– Менше людей. Менше потерпілих. Менше переляканих. На війні ми людей відселяли від ділянки бойових дій. Харків цього не потребує.
– А ви збираєтеся вести бої у Харкові? – схопилася Тетяна.
Артем їй грайливо підморгнув:
– От якби ми справді збиралися – зараз саме була б евакуація. А сапери б уже вулиці на барикади перетворювали. Воювати теж треба з розумом. Ти бачиш навколо себе щось подібне?
– Звідки тоді потерпілі?
– A la guerre comme a la guerre*, – відповів старшина. – Все що завгодно може статися.
Тетяна відчула, що далі крутити не може – її справді цікавили відповіді на численні запитання. Вона точно знала, що Артем міг розповісти набагато більше за щоденні газети. Вона зазирнула йому в очі:
– Артеме, скажи мені чесно. Ви збираєтеся здавати Харків?
– Перед здачею міста починається евакуація установ, чиновників адміністрації і їхніх родин. Ти щось таке помічала?
Старшина продовжував кепкувати, і Тетяну це розізлило:
– Артеме, я серйозно.
– Я теж, – відповів старшина.
– Але кажуть, на нас іде справжня червона армада.
– Це нормально. Червоні розпочали концентрувати сили майже разом з протигетьманським повстанням. Я казав тобі.
– Але більшовики уже в Білгороді. Так всі говорять.
– Це правда. На війні так буває. Німці у 14-му росіянам пів-Пруссії здали. Для російської армії це дуже погано закінчилося.
– Люди тікають, – похмуро зауважила Тетяна. – У вашу перемогу ніхто не вірить.
– Це теж природно. Людям властиво боятися. Маючи досвід минулорічної навали ленінців, люди чинять цілком обачливо. Переконати їх у нашій силі здатна тільки перемога.
– А більшовики всередині Харкова? Мені дівчата розповідають, що їхніх братів у депо підбивають на страйк. Пропонують великі гроші. Агітатори більшовиків – скрізь.
Артем скривився, мов від болю, але швидко себе опанував. В його голосі лунав байдужий спокій.
– Агітувати – не злочин. І гроші роздавати – не злочин. Насуваються вибори до Трудового конгресу – партії проводять широку агітаційну роботу. Хіба не демократії вимагало повстання проти гетьмана? Це – вона.
Така поміркована відповідь збурила дівчину:
– Ну, глузувати не треба!
– А я і не глузую, – відповів Артем. – Коли більшовики збирають мітинги під антидержавними гаслами – ми їх розганяємо. А доти – у нас пов’язані руки. Що ти хочеш? Свобода переконань! Демократія.
Тетяна поглянула на нього здивовано і злякано:
– Але ж так не мусить бути. Це ж…
– А як мусить? Ти гадала, що демократія працює якось інакше? Ти гадала, що демократія діє тільки там, де хочеться тобі, а де не хочеться – хай буде реакція а-ля царська жандармерія? Так не буває. Нагадати, що ти мені казала в Києві, коли я ремствував через більшовиків на кордоні? Бачили очі, що купували!
Тетяна опустила голову. Вона почувалася гімназисткою, котра для розваги пускала бісики хлопцям, аж поки ті не побилися до крові. Наче не хотіла таких наслідків – просто гралася. А гра обернулася на трагедію.
– То ти тому співчував гетьманові?
– До чого тут гетьман? – збурився Артем. – Я військовий. Я знаю, як воювати, і маю за плечима добрячий досвід. А тут я спостерігав з одного боку ворога, який нарощує свої сили, а з іншого – мою країну, яка занурюється в хаос та анархію. Хіба я мав цьому радіти?
– Але ти кажеш, що ви не здасте Харків? – Тетяна спитала майже благаючи.
Артем втомлено поглянув їй прямо в очі:
– Не бачу для того ніяких підстав. Скільки у місті більшовиків? Три каліки? Вони здатні піти у бій проти озброєних козаків? Та облиш. А тих, що ідуть з Росії – ми зустрінемо і завернемо. Так, з тактичних міркувань ми здали частину території. Але території бувають різні. Харків здавати ніхто не збирається. І крапка.
Тетяна посміхнулася. Твердий грубий тон Артема її раптом обнадіяв і повернув до життя. Настрій помітно поліпшився.
– Що ж тоді робити?
– Те саме, що й завжди, – Артем був схожий на професора, якого питали таблицю множення. – Жити. Працювати. Торгувати капелюшками. Як твоя торгівля, до речі?
Каву вони допили і Артем запропонував провести дівчину до дому. Вулиця зустріла їх сутінками. Перші ліхтарі край дороги своїм мерехтінням нагадували світляків на гілках дерев. Сипав дрібний сніжок. Повз них проходили веселі кавалери з гарненькими панночками під руку. З балкону

читати