Завантажити

був і тим, і другим одразу.
Обличчя командувача перетнула глузлива посмішка:
– Цього треба було чекати. Тільки-но запахне смаленим, як корпусна розвідка зразу ж рветься у тил – до баб на вареники.
Кривда клубком підкотила під горло Артемові. Звиклий у штабі корпусу до атмосфери коректності і взаємодовіри, він не чекав, що його пропозицію можуть сприйняти за спробу втечі з фронту. Відчуття було, мов його виваляли у багні.
– Але, пане командувачу,.. – спробував втрутитися сотник Вержбицький.
– Чути нічого не хочу! Всю розвідку – на фронт!


* * *

Віктор Андрієвський кипів від обурення і жадав пояснень. Член редакційної ради газети «Полтавська громада» соціал-демократ Михайло Токаревський сумно подивився на хлібороба і зняв окуляри. Якийсь час він протирав лінзи ганчірочкою та мружив очі, як всі короткозорі люди. Заговорив він, немов просячи вибачення:
– Пане Вікторе, ви маєте зрозуміти. Статті нашої газети і так зазнають нищівної критики за шовінізм хліборобів. Представники есерів незадоволені тим, що ми вихваляємо лише ідею незалежності України і нічого не пишемо про поширення соціалізму у світі. Натомість губком нашої партії вважає, що нині недоречно критикувати більшовицьку Росію. Наші однопартійці відмовляються працювати з вашими матеріалами. А ви… Ви розумієте, що ви мені принесли? Командувач Полтавським корпусом захищає свавілля чорношличників. Та це ж вирок для нашої влади!
Суперечка сталася через інтерв’ю командувача, принесене до редакції паном Віктором.
– Тим більше треба негайно його опублікувати, – Андрієвський з останніх сил стримував емоції. Йому був потрібен результат, і тому він змушував себе закликати до логіки співрозмовника, а не до почуттів. – Цей вирок виносить не хто-небудь – а командувач українських збройних сил на Полтавщині. Якщо ми не дослухаємося його – наступний вирок нам винесе Червона армія.
– Пане Андрієвський, це все загальні фрази, – член редакційної ради не приховував своїх побоювань. – Командувач Полтавським корпусом не ризикує нічим – хіба що його відправлять у відставку. А ми? Ви розумієте, якими наслідками загрожує для нас ця публікація?
Терпець урвався – слова полилися бурхливим потоком. Стримуватися далі він не міг:
– Ви що, не розумієте що робиться? – голос Андрієвського став настільки твердим і впевненим, що Токаревський від нього відсахнувся. – Наша влада власноруч розкладає військо. Ваші однопартійці так загралися у вибори до Трудового конгресу, що одною рукою створюють збройні сили, а іншою – посилають до полків агітаторів, які руйнують дисципліну та душать бойовий дух козаків. Нам що, другого Муравйова треба – перший нас нічому не навчив?
Член редакційної ради замахав руками:
– Побійтеся Бога, Вікторе Никаноровичу! Чим це ми розкладаємо дисципліну?
– А хіба не агітатори есерів говорять, що самостійної України хочуть тільки буржуї Скоропадського? Хіба не ваші однопартійці співають на мітингах воякам, що державна незалежність – то лише шовінізм та буржуазні забобони, а робітникові потрібна не самостійна Україна, а міжнародний інтернаціонал? Ви гадаєте, я не знаю, що прядуть ваші однопартійці воякам, яким, можливо, завтра у бій? Ви тямите, що ви робите? Це – підігравання більшовикам. Про таке не можна мовчати!
Токаревський поклав аркуші на стіл.
– Ну годі, – мовив він. – З вами, хліборобами, завжди важко мати справу. Воля ваша. Ми опублікуємо це інтерв’ю. Але попереджаю – у вас будуть неабиякі проблеми.
– В нас у всіх – уже неабиякі проблеми.

Полковник Павло Кудрявцев, сивий худорлявий старшина з вилицюватим трикутним обличчям, зовні був схожий на сільського вчителя. Зовнішність не обманювала – ще у 17-му році полковник вийшов у відставку і заходився вчителювати в одному з містечок Костянтиноградського повіту. Військову кар’єру він уже вважав завершеною, але старі зв’язки з Просвітою та українськими соціалістами зло покепкували з нього. Наказом Директорії полковника Кудрявцева було призначено військовим комісаром Полтавщини і командувачем частинами Полтавського корпусу. Від гетьманських формувань лишилися крихти – корпус майже в повному складі підтримав гетьмана Скоропадського. Дивізії корпусу доводилося формувати майже з нуля.
Віктор Андрієвський давно прагнув поговорити з головним військовиком Полтавщини, і той був аж ніяк не проти. Лишалося призначити час зустрічі. Та несподівано полковник сам подзвонив Андрієвському і запросив його до себе.
– Ви чули про бійку, що сталася у дивізіоні Чорних Шликів? – спитав полковник зразу ж, як пан Віктор всівся у кріслі. – Хочу вам заявити, за нинішніх обставин мої симпатії цілковито на боці чорношличників.
Це була вельми несподівана заява. Інцидент у казармах чорношличників переполошив усю полтавську верхівку. Група агітаторів від партії українських есерів захотіла відвідати казарми дивізіону для розмови на політичні теми у зв’язку з підготовкою до проголошених Директорією виборів Трудового конгресу. Раніше агітатори

читати