Завантажити

перетягнута широким драгунським ременем зі спорядженням, на якому висіли шабля, фінка в піхвах, старшинська польова сумка та підсумки для набоїв і гранат. Зелений шлик кіннотника-дорошенківця* спадав на плече. Розвідницьку кінну команду набирали за принципом «з миру по нитці», у ній зібралися бійці кінних сотень усіх шести полків Запорізького корпусу часів Центральної Ради. А позаяк окремої форми для штабістів не існувало – кожен, включаючи командира, носив однострій тої військової частини, з якої потрапив у кінну розвідку корпусу.
Їхали вони помірним клусом. Харків добряче помінявся від того часу, коли Артем вирушив звідси до Києва. Місто завмерло. Відчуття біди було немовби розлите у повітрі. Дорогою їм зустрічалися забиті лабази та зачинені вітрини, а вздовж Катеринославської вулиці, у напрямку виїзду з міста, рухалися підводи, набиті домашнім скарбом. Задумливі й похмурі пішоходи пробігали тротуарами, мов тіні, – поспіхом та мовчки. На вершників, що гордовито гарцювали вулицею, міщани поглядали з острахом.
Штаб Запорізької дивізії розмістився в місці украй мальовничому й водночас, дуже гамірному. Готель «Великий Московський» знаходився на березі річки Лопань біля Купецького мосту на самому початку Клочковської вулиці. Під стінами готелю гриміли трамваї. З-за річки долітали гамір та репетування Благовіщенського базару, якому взагалі було байдуже геть усе: і війна, і червоні. З пагорбу, від будівель університету, тротуарами Купецького узвозу прогулювалися юні студенти та миловидні паночки. Вмістище різноманітних лавок та магазинів – розташована через дорогу від готелю будівля Старого Пасажу повсякчас приймала численних відвідувачів. На протилежному боці річки височів похмурий різнокольоровий силует Благовіщенського собору.
Колись у стінах готелю вирували веселощі та укладалися мільйонні контракти. Нині все було інакше. Біля входу на варті завмерли мовчазні запорожці з рушницями. З вікон чулися перегукування телефоністів та стрекіт телеграфних апаратів. А в іншому боці, біля Лопані, лунали різкі військові команди.
Артем стрибнув на землю і передав повід Яськові. Від річки долинав знайомий спів:

– За рікой Ляохе запалали вогні,
Там гармати вночі гуркотали!..

На узбережжі, вкритому пожухлою травою та дрібним сніжком, тренувалися біля сотні чоловіків у кожухах, киреях та свитках. Вони старанно падали на землю, спрямовували рушниці для стрільби лежачи, пересмикували затвори, а по тому – знову вскакували на ноги. За вправами спостерігав сивий підстаршина у бордовій черкесці та дуже кудлатій білій шапці. Довгі кущасті вуса майже сягали грудей.
– Ні, ну так не годиться! Що це за виконання наказу? Та хіба ж так лягають? Синку, та тобі осколком півчерепа зрубає, поки ти так падатимеш, пойняв! Хіба ж це лягання? Це, як кажуть японці, – кецуноана*!..
Артем посміхнувся. Весь штаб корпусу знав, що у володінні японською лайкою сивий ветеран російсько-японської війни був неперевершений.
– Архипич! – покликав Артем ледь чутно.
Бунчужний обернувся і зразу ж витягся у фрунт.
– Струнко! – рявкнув він на всю горлянку.
Чоловіки неоковирно, але старанно, повскакували з землі, вишикувалися в колони, і навіть спробували підтягнути пузики.
– Звертаю увагу всіх! – зразу ж узявся розпікати їх Архипич. – Команду «струнко» повинен віддавати не підстаршина, а перший, хто побачить появу на плацу пана старшини, пойняли! Пан старшина прийшов і покликав нас сам! Ганьба! Продовжувати вправи!
Дядьки знову взялися старанно вставати і падати. Архипич підійшов до Артема.
– Робоча дружина? – спитав сотник. – Добровольці-харків’яни?
– Вони, – відповів Архипич. – Мучаться, але стараються. Хороші хлопці. Пару місяців і нормальні умови – буде вправне військо.
– Не можу тобі цього обіцяти. На жаль…
Коридорами штабу бігали заклопотані вістові у френчах та кашкетах-гетьманках. Десь поспішали молоді паночки з теками. Штаб жив своїм життям – отримував інформацію, аналізував, віддавав накази, створював плани застосування бойових частин та забезпечував їх харчами і набоями. Артем теж варився в цьому казанкові. Він проминув кілька сходів та коридорів і наблизився до кабінету отамана булави дивізії.
У дверях він око до ока стикнувся із низькорослим кремезним чоловіком з маленькою, майже квадратною головою. Зовні у чоловікові не було нічого дивного: руда борода, овечий кожух, шапка з червоним шликом, портупеї та кобура з маузером – типовий вигляд пересічного повстанського отамана. Але Артем знав цю людину, і ця зустріч його не обрадувала.
Чоловік упізнав його також.
– Горач! Скільки зим?! Як почуваєшся? Льодяника хочеш?
Бляшана коробка з монпансьє з’явилася з-за пазухи низькорослого. Артем посміхнувся. Він знав, що цей чоловік не палив і мало пив – проте обожнював солодощі.
– Дякую, пане сотнику, нормально почуваюся, – Артем говорив підкреслено холодно та байдуже. Він не приховував, що ця людина була йому неприємна. – Прибув у справах служби. Отаман булави у

читати