Завантажити

Петлюри видали Декларацію – зараз нам її зачитають.
– Повертаються часи Центральною Ради? – поцікавився Донцов.
Марголін у відповідь замахав руками:
– Побійтеся Бога, панове! Центральна Рада – уже історія. Професор Грушевський, кажуть, пропонував поновити догетьманський лад. Але всім настільки очевидно, яку нервову лихоманку таке відновлення викличе серед народу, що висока Директорія вирішила почати усе з чистого аркуша.
– І яким суспільним ладом вона збирається обрадувати нас тепер? – спитав Шемет.
– Панове! Просимо всіх заходити до зали – покликали від входу. – Засідання починається.
Стіл на сцені був вкритий кумачем. Володимир Винниченко у гарному костюмі позирав на зал розслабленим поглядом переможця. Не менш задоволеним виглядав голова Українського Національного союзу Микита Шаповал – кремезний чоловік з густими вусами, вбраний у піджак і вишиту сорочку. Схиливши вухо, він задоволено слухав Миколу Порша – дужого молодика з фігурою гімнаста. Дещо відрізнявся від них Головний Отаман. Задумливий і зосереджений, цей гладко виголений вилицюватий чоловік розмістився наприкінці столу відсторонено, немовби ніяк не міг визначитися, де йому сісти – у президії чи у залі?
Коли представники партій розсілися по місцях, Винниченко вийшов на сцену. У нього був гарно поставлений голос і чітка вимова. Чергові фрази вітання та прославлення нової демократичної влади Шемет з Донцовом пропустили повз вуха. Їх мало цікавила риторика соціалістів. Набагато більше їм кортіло почути текст їхньої Декларації. Невдовзі Винниченко почав читати.
Голос хвилями розливався по залу:
– …Робляться описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян, для повернення їх покривдженим… Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Встановлено восьмигодинний робочий день. Знову установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів, – веселий голос голови Директорії відлунював від самих темних куточків залу. Слухачі ловили кожне його слово. – Так звані «пануючі класи» земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкідливість для всього народу і в управлінню державою.
Хлібороби перезирнулися між собою. Шемет гірко посміхнувся:
– Пануючі класи доказали шкідливість… А Центральна Рада, що втекла з Києва під навалою більшовиків, певно продемонструвала дивовижні організаційні здібності?
Донцов мовчазно кивнув. Промова голови Директорії його аж явно не радувала.
Винниченко на сцені заливався соловейком:
– Дбаючи про накопичування капіталів у приватних руках, ці люде довели промисловість до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану. Розцвіт спекуляції за панування цих правителів дійшов до нечуваних розмірів…
У горлі пересохло від обурення. Шемет вражено поглянув на свого однопартійця.
– Бреше і не червоніє, – обличчя Донцова перетнула презирлива посмішка. – Хай він здобутки гетьманської промисловості порівняє з власними. Хіба то не він був генеральним секретарем Центральної Ради?
– Розквіт спекуляції! – передражнив Шемет. – Організована торгівля за гетьмана – це, виходить, спекуляція. А як тоді назвати розквіт чорного ринку за їхньої влади?
Проте Винниченка таки думки явно обходили. Оратор на сцені весь випромінював радість і натхнення до грандіозних звершень, які обіцяв слухачам. Він впадав в екстаз. Свої власні слова заводили його усе дужче і дужче, і невдовзі його емоції почали сягати рівня істерики.
– Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край і руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокістю й реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою! Директорія передає свої права і уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної республіки…
Під серцем неприємно смикнуло. Зі сцени пролунали слова, які він найбільше боявся почути. Класи! Голова Директорії заговорив більшовицькими термінами.
– Вони що, повністю відсувають від влади ділових людей? – вражено запитав Донцов. – До чого тут класи? Це декларація Директорії чи партії більшовиків?
– От вам і Коновалець, пане Дмитре, – процідив крізь зуби Шемет. – Навіщо тут совдепи? Директорія сама собою вже великий совдеп.
Голос Винниченка слабнув і ставав рівнішим – він втомився накручувати емоційно себе і зал. Останні слова Декларації він прочитав розчулено, але з надією в голосі:
– Класам нетрудовим треба розумно і чесно признати всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і раз на все примиритися з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, цеб-то класам трудовим.
– Вітаю вас, пане Сергію, – прошепотів Донцов глухо, мов на цвинтарі. – Привид соціалізму часів Центральної Ради повернувся до нас знову. Щось мені підказує – із тим самим

читати