Завантажити

розстрільнею запорожців з рушницями навперейми. Носильник, найнятий Артемом, злякано зупинився, коли побачив, де йому треба було нести багаж.
– Я, пане, туди не піду, – залопотів він. – Запорожці – хлопці серйозні. До свого потягу нікого не пускають.
– І не треба. Донесеш до караулу, а там ми й самі.
Біля розстрільні їх зустрів молоденький старшина. Артема він знав.
– Вітаю, пане сотнику! Ласкаво просимо до потягу булави.
– У нас багато багажу, – зауважив старшина-розвідник.
– Айн хвилин! – молодий старшина випромінював люб’язність. – Ройовий!
Двоє дужих солдатів перетягли Тетянині коробки до вагону і занесли в купе. Молоденький старшина підхопив її чемодан. Хлопцям явно кортіло похизуватися перед гарною дівчиною, але Тетяна слухняно грала роль «двоюрідної сестри». Вхопившись за Артемову руку, на військових вона поглядала з дещо сором’язливою цікавістю. Її скромність гарно пасувала самому Артемові, який на правах старшини булави корпусу, навпаки, перед козаками поводився підкреслено гордовито.
Проте у купе їхні маски злетіли геть.
– Старшини-запорожці явно звикли до комфорту, – зауважила Тетяна, окинувши поглядом оксамитові фіранки та шкіряну оббивку.
– Цей потяг нам дістався в спадок від генерала Лігнау, – немов виправдовуючись, відповів Артем. – А в нашого командувача господарство набагато більше.
Тетяна скинула капелюшок і пронизливо поглянула на Артема. Хлопець усе зрозумів – дівчина хотіла перевдягнутися і причепуритися, й тому він у купе ставав зайвим. Старшина-запорожець вийшов до коридору і ніс до носа зіткнувся зі значковим Дяченком.
– А от і розвідник! – зрадів чорношличник. – Чого це ти сам гуляєш? Увесь потяг гуде, що сотник Горач з Києва такий трофей везе!..
– Язики у вас без кісток, – спалахнув Артем. – Який трофей?! Тетяна – моя двоюрідна сестра.
– Еге ж, – зареготав значковий. – А моя Марися – мені кума! Ти от що! Ми у себе стіл накриваємо. Беремо Авраменка, Коржа і тебе. Приводь до нас свою сестру – і алюр три хрести!
Коли Артем повернувся до купе, Тетяна сиділа на диванчику у дорожній сукні, привітна і мила. Запрошення чорношличніків вона прийняла.
– Званий обід у потязі командувача! – засміялася вона. – Звучить! Обов’язково підемо.
У купе Чорних Шликів стіл ломився від смачних страв. На канапах сумували четверо старшин – двоє у бешметах та черкесках, а двоє – в оздоблених малиновим кантом «англійських» френчах кольору хакі. Плечі старшин прикрашали вузькі парадні погони зі шнура. За такі погони в Києві можна було залюбки дістати стусанів, але старшин-запорожців зачепити не ризикував ніхто.
Коли Тетяна увійшла до купе, назустріч їй зразу ж підхопився русявий блакитноокий парубок у черкесці.
– Чекаємо на вас із нетерпінням, – старшина подав руку, посміхнувся і став поруч, немов кавалер на губернаторському балу. – Пан Горач обіцяв нас познайомити зі своєю родичкою. Але він словом не обмовився, що ви настільки дивовижно гарні. Сідайте, будь-ласка!
– Гей, пане Чорний Шлик! А чого це тендітна панна має сідати біля вас? – крізь посмішку збурення вродливого кароокого старшини у френчі виглядало кумедно. – Біля нас і зручніше, і вигляд з вікна кращій. Ви ж не хочете посадити поруч і панну Тетяну, і пана Горача?
– Звісно, не хочу, – відповів русявий у черкесці. – Треба якось ділитися.
– Ділитися треба по-братськи, – зауважив кароокий старшина у френчі. – Вам – розвідник, нам – тендітна панна.
Русявий хотів щось заперечити, коли заговорила сама Тетяна:
– З радістю прийму ваше запрошення, – дівчині явно лестила увага стількох сильних чоловіків одразу. – Якщо біля вас зручніше, я радо сяду біля вас і дивитимуся на панів Чорних Шликів. Гадаю, скривджених не буде?
Скривджених не знайшлося. Влаштувавшись біля чорношличників, Артем міг досхочу милуватися нею. А Тетяна розмістилася між двох старшин-піхотинців і обдарувала компанію чарівною посмішкою.
– Будемо знайомитися, – мовив гарненький старшина у френчі.
– Дивися, Таню, – Артем заговорив тоном екскурсовода у музеї скарбів. – Миловидний пан, який так чемно зустрів тебе у купе, – сам командир дивізіону Чорних Шликів сотник Володимир Римський-Корсаков. Родич знаменитого композитора, знаменитого адмірала…
– Знаменитого поета, – посміхнувся русявий старшина. – Будьте певні, якби існував біолог Римський-Корсаков, його б також записали мені у родичі.
– А поки не записали, підемо далі. Той юний пан, який так натхненно бився за право сидіти поруч тебе – це сотник Никифор Авраменко, – урочисто мовив старшина-розвідник. – Дівчатам притаманно звертати увагу на його гарну зовнішність і не помічати бойових відзнак, що прикрашають його груди. Пан Авраменко в окопах з першого дня війни! Фронтовик-сапер! Орденоносець! Георгіївський кавалер! Учасник бою під Крутами. Я вірю настане день, коли про цього славного покорителя дівочих сердець і ворожих окопів буде написаний чудовий пригодницький роман!
– Тільки писати його доведеться самотужки, – розсміявся

читати