Завантажити

Чернігова. Потім – заговорив про поточні справи. Його мова була простою й щирою – словам командувача запорожців кортіло повірити. Але він надто добре знав, яким той умів бути різким та брутальним, коли треба. Не мав ВІН віри до запорожців.
– Як бачите, більшовики знахабніли, – казав командувач Лівобережної групи. – На наших тилах вони відкрито створюють ревкоми. Їхні агітатори не приховуючись паплюжать республіканське військо і закликають прибічників брати владу до своїх рук.
ВІН кивав і погоджувався. ЙОМУ теж поперек горла ставало нахабство ленінців. ВІН уже прийняв заходи, аби червінці не зуміли скористатися безладом повстання та закріпитися у столиці – Коновалець готував розпорядження про заборону більшовицької агітації. Їхні збіговиська виявляли Січові стрільці. Зупинися Болбочан на цьому – і ВІН не мав би чим заперечити.
– Ми багаторазово обмірковували характер більшовицьких приготувань і дійшли висновку, що червоні готують проти нас військову експансію.
От воно! Знову стара пісня про військову загрозу з боку більшовиків. Він посміхнувся. Невже Болбочан справді вважає всіх їх такими лантухами? Більшовики забудуть про бунт чехів? Вони оголять фронт перед гетьманським друзякою генералом Красновим? Вони знехтують угодами, укладеними з Винниченком та Шаповалом? В кожну окремо з цих подій повірити було важко, а у всі разом?..
Було очевидно, командувач Лівобережної групи намагався залякати Директорію – і це був цілковито логічний крок. Варто було ЙОМУ повірити у реальність більшовицької загрози – і Болбочан крутив би НИМ, як хотів. Що ж, треба було вдавати, що ВІН справді сприймає за чисту монету слова запорожців.
Той, хто дурить, – не помічає, як сам стає обдурений.
– Я маю можливість сконцентрувати проти ворога максимум сил, – зауважив Болбочан. – З певних причин до Києва мої полки не потрапили.
Натяк був більш ніж прозорий. ВІН розвів руками. Що поробиш, мовляв, повстання. Війна. Гармидер.
ВІН зосереджено слухав та вдавав чималу стурбованість загальною скрутністю обстановки. Запорожці, напевно, йому повірили – вони заходилися висловлювати свої прохання. Це був добрий знак.
– Ми розгорнули нові частини, але в разі наступу червоних, сил нам не вистачить, – говорив Болбочан абсолютно щирим та переконаним голосом. – Ми фізично зараз не здатні прикрити увесь кордон. Нам не вистачає резервів. До того ж, наші сили відволікають банди анархістів і більшовиків на наших тилах. Я прошу негайно перекинути на кордон чотири полки. Бажано – Січових стрільців.
ВІН кивав у відповідь. Не соромтеся, мовляв, кажіть все, що треба. Запорожці й не соромилися.
– Крім того, нам потрібна зброя, – Болбочан розписував йому жалюгідне становище у підлеглих йому частинах. – Наявні запаси ми використали для розгортання Запорізької формації. А треба доводити до повного штату гетьманський 7-й корпус. Пане Головний Отамане, нам потрібні панцирний потяг та батарея польових гармат. Потрібні кулемети, гвинтівки, набої. На київських складах все це є.
ВІН обіцяв посприяти.
Апетит приходить під час їжі. Запорожці розпалювалися все сильніше і помалу почали говорити на політично-слизькі теми. Полковник Парфенів просторікував про кадрові негаразди:
– Ніабаснованиє растрєли пад Києвам привіли к таму, што афіцери атказиваюцца вступать в украінскую армію, – мовив запорожець-росіянин тоном петербурзького професора. – А в то же врємя, здєсь, в Кієвє, пад арєстом сідят наши бившиє камандіри – гєнірал Натієв, палковнік Афанасьєв і многіє другіє. Ми с радастью паполнілі би імі сваі штаби. Взялі би ми і прочіх афіцерав із чісла арестованих – нам катєгаріческі нє хватаєт камандірав. Ми канєшна панімаєм, срєді ніх многа єдінанєдєлімщікав…
– Але зрештою, хтось утече, а хтось залишиться і битиметься чесно, – додав Болбочан.
– До цього нам тжеба суто політичного рішення, – мовив худорлявий військовий старшина Гейденрайх.
Зайшлося про стосунки між запорожцями та німцями.
– Ми зуміли пов’язатися з доводством німецького гарнізону в Харкові, – розповідав старшина-поляк, немов списаний з роману Сенкевича. – Вони пояснили нам характер своїх зичень. Ми не можемо помочь німцям евакуюватися. Але багатьом з них евакуйовуватися просто нема куди. У Німеччині – глод та руїна. Чимало німців вдома не зможуть знайти роботи і стануть нахлібниками для своїх родичів. Німці офертують угоду – вони залишаться і чесно битимуться за Вільну Україну, а ми дозволимо їхнім солдатам замєшкать в Україні і надамо їм землю. Україна стане їхньою новою батьківщиною. Мостіпановє! Ми й так маємо на півдні безліч німецьких колоністів, які допєру схиляються до Денікіна. «Власні колоністи» привернуть їх до нас. За землю німці битимуться до останньої краплі крові!
Чим більше вони говорили, тим більше у НЬОГО холоднішало під серцем. Це просто не могло бути збігом. Не зумівши потрапити до Києва під час повстання, Болбочан плів байки про загрозу від більшовиків і водночас – збирав у себе на кордоні величезні сили. Ба-більше –

читати