Завантажити

шкодую, так це про те, що я не зустрів вас раніше. Я обов’язково забрав би вас до себе в штаб – мені завжди бракувало таких наполегливих підлеглих, як ви. Більше мені нема про що шкодувати. Ви не розумієте…
Генерал підвівся, схилив голову, а потім знову зазирнув Артему в очі і промовив:
– Уявіть собі сотнику. Полки запорожців входять до Києва. Петро Болбочан іде до гетьманського палацу. Потім – виходить до вас і говорить, що Грамоту про федерацію треба таки підтримати. Що скажуть на це ваші командири? Що скажуть старшини середньої ланки? Що скажете ви самі?
– Але чому? – в один голос вигукнули в Артем і Шемет.
– Невже ви не зрозуміли? – з гіркотою спитав їх генерал Рогоза. – Якщо ми не домовимося з Антантою – ми не просто залишимося з більшовиками сам на сам. Ні! Ми виявимося ворогами ще й для Антанти. Вона спустить з налигача проти нас своїх союзничків – білогвардійців. Вам зрозуміло?
– Послухайте, але це якась нісенітниця, – заговорив Сергій Шемет. – За моїми даними Антанта ніколи не вимагала від України федерації. Вони вимагала лише, аби з уряду були прибрані германофіли. Представники партій зустрічалися з їхніми дипломатами. Представники Англії та Американських Штатів…
Розмову розірвав гучний басистий регіт генерала Рогози. Сивий вояк сміявся мов дитина і хлопав себе по нозі долонею. Артем почав боятися, що сивого генерала кіндратій вхопить.
– Діти! Боже мій, які діти! І ці люди ще насмілювалися критикувати гетьмана! – промовляв генерал крізь регіт.
Сергій Шемет зблід від обурення.
– Пане генерале, я не збагну, що вас так розвеселило? Поясніть будь-ласка.
– Англія їм пообіцяла, – саркастично відповів генерал. – Американські Штати їм пообіцяли! Скажіть, а Гватемала і Гондурас* вам нічого не пообіцяли? Закарбуйте собі! Згідно з угодами Антанти за цю частину Європи несе відповідальність цілком конкретна країна, і це – Франція. Вам можуть обіцяти що завгодно і хто завгодно. Але рішення прийматиме уряд Франції. А Франція мати справу згодна тільки, ще раз повторюю, тільки зі своїм союзником по Антанті – Росією. Або з тим, хто виступає від її імені – Денікіним. Вони не будуть вести переговорів з жодними сепаратистами. Саме тому Франція вимагала від нас федерації. На дуже слизьких та сприятливих для нас умовах, але – федерації. Ви кажете, вони сядуть за стіл переговорів із соціалістами? З Петлюрою? Ой, не смішіть мене!
Артем раптом відчув себе хлопчиком, якого зловили на крадіжці яблук. Він озирнувся. Шемет явно почувався не краще.
– Невже вони не здатні збагнути, що Україна – самостійна і самодостатня держава? Невже ніщо не може переконати Антанту?
– Чому ж? Може! – відповів генерал. – Антанту може переконати політична нація, зібрана в єдиний кулак та керована єдиним ватажком. Нині вона бачить і таку націю, і таких ватажків. На наше горе, це – Винниченко з Петлюрою. З ними вони переговорів не вестимуть ні за яких умов – їм нема про що говорити з цими майже більшовиками. А ми на цьому балу, на жаль, чужі!
– Ну то якщо вам нічого втрачати, давайте зіграємо ва-банк! – твердо промовив Артем. – Давайте спробуємо! Нахабно! По-козачому! Зробимо, як Бонапарт – ув’яжемося в бійку, а там якось буде!
Генерал лише похитав головою.
– Сотнику-сотнику… Ви не розумієте всієї глибини проблеми. Ну то я вам розтлумачу. От, хай буде по-вашому – запорожці справді визнають угоду з гетьманом. Хай так – інші військові частини не наважаться битися із вашим корпусом і так само перейдуть під руку гетьмана. Хай навіть галичани складуть зброю. А що ми робитимемо із сотнями повстанських загонів, з усіма цими Зеленими, Данченками, Чередняками та Махном? Відповісти вам? Їх треба буде розчавити у крові, позаяк інакше вони роздушать нас – ви самі описували мені, як ці банди руйнують ваш тил. Доведеться кидати війська не проти більшовиків, а проти власного народу. Така чвара буде просто дарунком для червоних. А коли так, то ніж новий розлад – нехай краще перед лицем спільного ворога українці залишаться єдиними. Петлюра та Винниченко отримують від нас вже налагоджені місцеві адміністрації, апарати міністерств, кошти Держбанку. Нехай користуються – нам не шкода. Хай бодай вони захистять країну від загрози зовні. Може, їм пощастить? А нам вже дайте спокій. Ми дев’ять довгих місяців працювали в атмосфері недовіри, підозри та ненависті. Будували Україну на злість українцям, як казав гетьман. Тепер в очах українців ми втратили будь-яку легітимність. З нас – досить.
Артем не мав чого відповісти. Немов сільський собака, який не мав де притулитися, бо хутір його хазяїв щойно пожер вогонь, його душа метушилася в якихось закутках. Слова генерала змусили його відчути власне безсилля. А безсилля породило відчай.
– Передайте все це Болбочану, пане сотнику, – мовив генерал Рогоза і похмура глузлива посмішка розітнула його обличчя. – Перекажіть Болбочану все. Нічого не забудьте. Навіть прикрасьте – гірше не стане. Хай вони відчують, що наробили. Всі таємниці адміністрації гетьмана

читати