Завантажити

імперії.
– А що нам було робити?! – генерал різко кинув олівець на стіл, той покотився і впав на підлогу. Рогоза прослідкував за ним очима, та не зрушив з місця. – Армії у нас не було, а та що була – у половину перейшла до Петлюри. Єдине, на що ми могли покластися, – на офіцерські формування та на ще вірні нам частини. Але сердюків ми готували в дусі незалежності, а офіцери – затяті єдинонеділимщики. Був потрібний компроміс, який дозволив би воювати за нас і тим, і тим. Тоді й з’явилася грамота про Федерацію. Там жодним словом не говориться про втрату суверенітету Україною. Навіть по відновлення імперії не говориться. Лише про федерацію, з Росією, якої нема.
– Слабеньке виправдання, – зауважив Сергій Шемет.
– Не таке вже й слабеньке, пане Шемете. Я не сказав вам ще головного. Цієї грамоти від нас уже місяць як вимагали французи, – відповів генерал.
– Французи?! Навіщо?
– Тому що Антанта готова визнати Україну тільки як складову Росії, і ніяк інакше, – відповів генерал Рогоза. – Ми і так схилили її до нечуваного компромісу. Французи погодилися, аби федерація була створена на підставі збірнику законів Російської імперії. А згідно з ним Україна приєдналася до Росії на підставі угоди між московським царем та українським гетьманом. Маємо в наявності Україну на чолі з гетьманом. А де Росія? Де цар? З ким федералізуватися? Москалі ще й самі не розберуться, якою буде їхня майбутня влада. У Добровольчій армії зібралися монархісти, ліберали, республіканці, кадети, есери!.. Аби відновити Росію, треба перемогти більшовизм. Треба провести установчі збори. І тільки тоді!..
– Але хто б не прийшов до влади у Москві, вони ніколи не погодяться на існування Самостійної України, – зауважив Сергій Шемет. – Це очевидно.
– Очевидно, – грайливо погодився генерал Рогоза. – Це більш ніж очевидно в умовах Російської Імперії. Але уявіть собі на мить. З одного боку – зруйнована, виснажена війною та внутрішнім розбратом Росія. З іншого – сита, непограбована, розвинута Україна на чолі з гетьманом, котрий спирається на патріотично налаштовану армію. Які шанси мали б тоді кацапи на відновлення імперії?
Сергій Шемет знизав плечима, так ніби хотів сказати, що сказати важко.
– А накази Келлера? А розгромлений Український дім? А триколори в Києві? Це теж помилка?
– Та ні, це наслідки цього безумного повстання, – відповів генерал. – До бунту Директорії у пресі стояв такий вереск єдинонеділимщиків, що ми гадали, тільки кинь заклик – і під їхні знамена пів-України збіжиться. Та після перших же боїв потік добровольців стрімко всох. Ми сподівалися використати масу прибічників оновленої Росії, а як дійшло до справи, з’ясувалося, що ніякої маси нема! Був тільки газетний вереск. Пшик! Примара!
– Але навіщо вам знадобилися єдинонеділимщики? – не витримався Артем.
– Та тому, що аби вижити, нам потрібна допомога Антанти, – відповів генерал. – Збагніть, сотнику, – третього не дано. Якщо сюди не прийде Антанта – прийдуть більшовики. Або ми збудуємо армію, прикрившись від більшовиків військами Антанти – або навіть перемога над червоними стане для нас Пірровою, бо після таких втрат ми станемо жаданою здобиччю для будь-кого з сусідів. Єдинонеділимщики знадобилися нам не для того, аби відновити Росію, потрібну їм. Треба було дочекатися Антанти. Так, ми хитрували. Ми пішли на угоду з ворогом, аби протистояти повстанню піднятому соціалістами. Але збагніть – наш народ масово з’їхав з глузду. Що нам було робити – божеволіти разом з ним? Чи докласти зусиль, аби встигнути вилікувати його від зарази більшовизму, допоки сюди не завітали ленінці?
– Ваші сподівання провалилися, – підсумував Артем.
– Це правда, – сумно відповів генерал. – Усе пішло шкереберть. Єдинонеділимщиків на весь Київ набралося вісімсот багнетів. У сердюків та в Київському корпусі чотири тисячі бійців – але нахабство добровольців їх деморалізувало і зневірило. Союзники до нас поспішати не воліють. А проти нас піднялася майже уся армія. Все. Це кінець.
Останні слова генерал промовив без тіні емоцій. Не було в них ані гіркоти втрати, ані відчаю полководця, що програв. У них було значно більше – пустка. Повна й безмежна пустка людини, яка вже не тільки пережила біль втрати, а й змирилася з неюм і переконала себе, що минулого не вернеш. Ця абсолютна байдужість вразила Артема. Він відчув бажання кричати, скребтися, рватися. Не все було втрачено. Достатньо було зробити крок…
– То якого ж лиха, пане-генерале?! Чому ви мовчите? Чому ви так легко програєте?! – закричав сотник. – Не можна здаватися без бою! Ще усе можна виправити! Дайте мені зв’язатися зі штабом запорожців! Ви побачите! Ви не пошкодуєте!..
Артемів шал розбився об погляд генерала Рогози. Генерал зумів надати байдужого спокою голосу, але погляд видав його з головою. В ньому було все. Біль і спокій. Жага і байдужість. Вогонь і крига. Певно, генерал сам похапцем шукав бодай якийсь вихід, але знову й знову переконувався в тому, що виходу нема.
– Сотнику, єдине, про що я зараз

читати