Завантажити

що гетьман лишився без підтримки – вражало його уперте мовчання. На це увагу старшин булави звертав військовий старшина Гейденрайх: «При всьому моєму пошанованні до гетьмана Скоропадського, я не розумєм його вчинків. Ви, пане-командувачу, двічі пропонували йому умовіць се – і двічі він відмовлявся. Ми вислали до Києва сотника Горача – і він мовчить. Які плани має гетьман? На що він очєкує? Чим пояснити Грамоту про федерацію? Я просто не вем, що сказати. Я не наважуюся це згодить, аби наші полки рушили на Київ. Що буде, коли замість розвязування конфлікту ми на радість більшовикам зануримося у ще дужчу звару?».
Командувач взяв аркуш паперу, накреслив кілька кружечків і в кожному написав: «Скоропадський», «Петлюра», «ленінці», «запорожці». Повільно і задумливо він креслив стрілки від одного кружка до іншого. Невдовзі простір між кружками почав нагадувати тенета.
Все було правдою. У Києві всім заправляли офіцери-добровольці. Гетьман не йшов ні на які контакти. А Артем…
Артем мовчав.
Ця мовчанка могла означати одне з двох. Або – Артем уже знаходився на гауптвахті у Косому капонірі Київської фортеці*, або – гетьманська адміністрація ще й досі не дала йому жодної відповіді. Чому? Про що вони там думають? На що сподіваються?
Командувач не мав відповідей на всі ці запитання.
Натомість він мусив обрати. Шальки терезів хиталися й ніяк не могли завмерти. З одного боку – доля гетьманської держави. З іншого – доля п’ятнадцяти тисяч юнаків що вже знаходилися в лавах Запорізького корпусу. І більшовики на кордоні. Рішення полковника цілковито залежало від відповіді, яку мав йому надати з Києва сотник Горач. Було очевидно – робити якісь кроки можна було тільки після його сигналу.
– Коменданта сюди! – гукнув командувач вартовому.
За кілька хвилин перед ним завмер Никифор Авраменко.
– Пане сотнику, запишіть наказ полкам 2-ї Республіканської дивізії. Республіканському полку – частиною сил продовжувати операцію по знищенню угрупування гетьманців в районі Ромодан-Лохвиця. Уникати важких боїв – примусити гетьманців скласти зброю. Всім іншим полкам – утримувати попередньо зайняті позиції. До особливого розпорядження ніяких інших дій не починати.
Комендант штабу все записав і подивився на командувача. Полковник Болбочан погладив свою коротку борідку і спитав немовби між іншим:
– Були вісті від сотника Горача?
_______________
Розстрільня – бойовий стрій піхоти, шеренга з інтервалами по 3-5 кроків між бійцями.
Булава – в Армії УД та УНР так називали штаб частини.
Отаман булави – начальник штабу.
Косий капонір Київської фортеці – політична в’язниця у Києві.


* * *

Скрипаль видав довге вигадливе соло і оркестр замовк. Оплески вщухли. За мить музика полилася знову – тепер уже повільно та чаруюче. Промені світла лампи заломлювалися у прозорій рідині кольору старої міді, змішувалися і відбивалися дрібними цятками на тарілках та скатертині. Артем ще трохи помилувався цими відблисками і випив рідину в один дух. Духмяний шустівський коньяк опалив горлянку і розлився по всьому тілу приємним теплом. Артем посміхнувся. Життя тривало! Нудьгувати не тягло аніскілечки.
– А потім – обстріл, – розповідав він худорлявій русявці, яка невідомо коли і як опинилася з ним за одним столом. – Півгодини вибухи, грюкіт, ґвалт – так нас австріяки гарматами смажили. А потім раз – і тиша. Вилізли ми з укриття, дивимося – нічого живого не лишилося. Лави, припаси – все на шматки. А сулія з самогоном як стояла до обстрілу – так і стоїть. Дядько Охрім і каже – бачте, хлопці, навіть у австріяків на оковиту рука не здійнялася!
Русявка сором’язливо захихикала. Артем натомість зареготав на всю горлянку. Цього вечора він веселився немов востаннє. Час від часу крізь веселість проступали скажений біль та несамовитій відчай, і тоді йому кортіло горлати й лаятися. Та це були зрадливі думки. Треба було їх гнати геть.
– А от ще тобі історія, – промовив він далі. – Був і нас фельдфебель Бараболя – рибалка з Одеси. Такий був скнара – що хай Бог милує…
До цього ресторану він потрапив не зразу. Тиняючись пустими вулицями, він повільно усвідомлював всю глибину своєї катастрофи. Мрії його останніх днів розбилися, мов сніжок об стіну. Те, що сталося, – сталося назавжди. Ця дівчина не жартувала – якщо вона його прогнала, навряд чи планувала перемінити своє рішення згодом. Це означало, що можна було розслаблятися і не перейматися подіями. Казка добігла свого кінця.
Його місія до Києва була провалена, звідки не глянь. Гетьманський міністр бундючився. Хлібороби – просторікували. А дівчина, уваги якої він добивався останні дні, щойно з легкістю послала його під три чорти.
– Побережися, пане! – гукнув до нього візник.
Візок пролетів за вершок від хлопця. Але Артем цього не помітив.
Він дуже ясно уявляв собі майбутнє. Полковник-держвартівець чітко сказав йому – штурм міста мав статися з дня на день. Значить – петлюрівці скоро увійдуть до Києва. Повернеться Артем на кордон.

читати