Завантажити

ранила його так боляче, як вчора – тепер він не почувався безневинно скривдженим.
До кімнати він увійшов убраний та зачесаний. Дівчина підвела голову і подивилася запитливо. Артем вліз у чоботи та поклав біля дзеркала кілька купюр.
– Тут за все, – мовив старшина. – Я не образив.
– Ти знаєш, я не часто це роблю, – відповіла вона сумно. – Тепер ти знаєш, де я живу. Як надумаєш – приходь знову.
Він посміхнувся та накинув на плечі башлик.
День був не дуже сонячний, але цілком привітний. Артем задоволено вдихнув морозне повітря. Що не кажи, було в цьому світі багато речей, заради яких варто жити, незважаючи на всі поточні негаразди.
Він вийшов з двору і потрапив в інший світ. За ніч місто разюче змінилося: будинки, тротуари, візки на дорозі – геть усе випромінювало неспокій. Люди проходили спішно та насторожено. По вухах били звуки щільної перестрілки. Повз нього пробігла група солдат – зовсім юних хлопчиків у шинелях не за розміром. Трамваї ущент забили військові.
Артем відчув неприємний холод під серцем. В голові одна за одною промайнули думки: як там вона? Що з нею? Чи вдома? Чи… Ні! Такі думки треба гнати від себе геть. Все скінчено!
Ні на що не сподіваючись – просто для виконання свого обов’язку Артем зайшов до трактиру, де він випивав з вусатим хліборобом. Підходити до трактирника не знадобилося. На нього чекав сюрприз – прямо біля шинквасу з газетою у руках сидів Сергій Шемет, лідер хліборобської партії.
– Слава Богу! Це ви! – вигукнув пан Сергій та зразу ж скочив зі свого місця. – Ходімо негайно. У нас дуже мало часу.
В Артема схвильовано забилося серце.
– Усе вийшло? – радісно спитав він. – Ви домовилися з гетьманською адміністрацією?
– Якби ж то! – приречено зітхнув хлібороб. – Усі наші плани розвалилися. Пан Донцов мусив перейти на нелегальне становище – його зараз розшукує «свідомка».
Артем завмер, а потім безсило опустився на стілець.
– А хай би вам трясця! Та ви хоч розумієте, що часу в нас уже немає? Штурм почнеться сьогодні або завтра.
– Звідки ви знаєте? – спитав вражений хлібороб.
– З Державної варти, – буркнув Артем. – Зі «свідомки». Мав нагоду поспілкуватися з полковником Терещенком.
– Досить жартів, – відмахнувся Шемет. – Нам дорога кожна хвилина! Вам мусите зараз же піти зі мною. Треба вплинути на нього, аби він переконав гетьмана у доречності плану Болбочана та Міхновського. Бо інакше – це кінець!
– Хто мусить переконати? – не збагнув Артем. – До кого ви мене тягнете?
– До генерала Рогози.
_______________
Бунчужний – звання, що відповідало російському фельдфебелеві, або сучасному старшині. За аналогією – посада що відповідає сучасному «старшині роти».
«За рекой Ляохе» – ранній варіант пісні «Там вдали за рекой». Пісня розповідала про рейд на китайське місто Інкоу козацького загону генерала Міщенка у російсько-японську війну 1905 р.


* * *

Коридори Військового міністерства виглядали зовсім інакше, ніж за першого перебування у них Артема. Тоді там панували метушня та нервозність. Тепер же їх охопила мертва тиша. Прямуючи до кабінету військового міністра, старшина-запорожець та політик-хлібороб зустріли лише кількох дівчат – секретарок та машиністок. Якби не наявність чергового старшини, можна було б подумати, що з військового міністерства раптом зникли усі військові.
У кабінеті генерала Рогози було сильно накурено. Сивий генерал сидів у кріслі обличчям до вікна і пускав густі клуби тютюнового диму. Судячи з наповненої попільниці, курив він уже достатньо давно. Уваги на своїх гостей він не звернув.
З вікна було чути запеклу перестрілку, що точилася десь у центрі міста.
Артем і Сергій Шемет перезирнулися. Хлібороб за правом старшого розпочав першим:
– Пане військовий міністр…
– Не за адресою, – обірвав його генерал Рогоза. – Вам – до полковника Шуцького. Це він зараз керує Військовим міністерством, а я при ньому – на кшталт весільного генерала. І це правильно! Як же ж інакше? Це ж я відстояв від розформування Запорізьку дивізію – а вона підняла повстання! Це ж я не дав розформувати Сіру дивізію – а вона пристала до Петлюри. Це ж я керував формуванням полку Січових Стрільців, Чорноморської дивізії, корпусу залізничної охорони – а вони перетворилися на бунтівне кубло. Кадри восьми корпусів або перейшли до Петлюри, або розбіглися за перших же пострілів. Курені Сердюцької дивізії здаються бунтівникам один за одним. Ви гадаєте, що треба залишати на посаді такого міністра?
Сергій Шемет спохмурнів.
– Тим не менше я гадаю, що говорити ми мусимо саме з вами. Навряд чи полковник Шуцький уповноважений…
– А вас до нього і не пустять, пане Шемет, – глузливо відповів генерал. – Полковнику Шуцькому зараз аж ніяк не до вас.
Тільки тепер генерал підвівся і обдарував гостей довгим пронизливим поглядом.
– Кого я бачу? Та це ж сотник Горач, посланець від Болбочана! Швидко ж ви знюхалися з хліборобами, пане запорожець, – генерал переставив попільницю на робочий стіл і загодився

читати