Завантажити

загибель богів. І от він прийшов… аби вдати іншого та відвести її іншому в дружини. Це мало б їй ущент розбити серце!
Від захвату в Тетяни тремтів голос. Вона була нечувано гарна тої миті.
– Невже ж то скривджена любов так ранить дівоче серце? – спитав Артем.
– Несамовито! – промовила вона і щиро поглянула на нього.
Він притяг її до себе. Його губи зустрілися з її губами. Вона завмерла. Кілька секунд він чув її важке дихання. Потім вона смикнулася. Він вирішив, що Тетяна намагалася притиснутися до нього міцніше і спробував зробити рух назустріч. Натомість дівчина відірвала губи і збурено крикнула.
– Припини! Пусти мене!
Він отетерів.
– Негайно відпусти! – прокричала вона йому у вухо.
Артем відпустив її. Будинки, дерева та тротуари – все раптом затанцювало перед очима. Ситуація складалася зовсім не так, як він сподівався. Розгублений і розчавлений, він спробував їй посміхнутися. Й отримав лють роздратованої кішки.
– Ти! Ти?.. Ти?! Як ти міг? Що ти собі надумав?! Та хто ти?..
Артем відчув що ґрунт уходить у нього з-під ніг. Події сказилися, мов та коняка, що хвилину тому здавалася спокійною і лагідною і раптом понесла, не розбираючи дороги. Розум судомно шукав вихід – і не знаходив його.
– Мужлан! Солдафон! Кар’єрист! – частувала його Тетяна. – Як ти міг? Навіщо ти?!
Аж раптом вона змінилася. В темряві ночі розчинилася приємна приваблива дівчина, з якою він кілька днів гуляв цими вулицями. Пихато та бундючно на нього поглянула гордовита паночка, і від неї за кілька сажнів віяло холодом.
– Пане старшино. Здається, ми з вами загулялися. Я жадаю, аби ви доставили мене додому.
Артем зловив візника. Дорогою вони не розмовляли – на його питання вона давала лише односкладні відповіді. Вулиця зміняла вулицю. Будинки, ліхтарі, будки на рогах та перехожі – все злилося для нього в одне сіре тло.
– Тетяно, послу… – спробував почати він.
– Пусте, – відрізала дівчина. – Мені не цікаво.
– Приїхали, пане, – гукнув йому візник.
Він подав їй руку, але вона не взялася за неї. Проминувши його, мов стовп, вона рушила до дверей і лише там озирнулася до нього.
– Ти… – мовила вона тоном холодного зневажливого презирства.
Витягла ключ із сумочки.
– Тетяно, ми ще побачимося? – спитав він.
– Не бачу в цьому анінайменшої потреби, пане старшино, – відрізала вона. – Прощайте.
Двері різко зачинилися за нею. Артем стояв серед вулиці, завмерлий, неначе верстовий стовп серед степу. Він ще не до кінця усвідомлював усю глибину того, що сталося. Єдине, що він збагнув – опера про загибель богів закінчилася лише зараз.
Головну роль зіграв він сам.
_______________
* Зійди на землю, славний мій герою!
Ти дорогий мені у славі у своїй.
Та непокоюсь я, бо так замало
Моє кохання те дало тобі… (нім.)

* Хто був правдивий у клятвах честі, як він?
Хто зберігав обітниці договорів, як він?
Хто ще кохав так ніжно і свято, як він?
Аж от, заповіти усі і усі договори,
Всю відданість серця –
Усе він понищив.
В чому ж таємниця? У чому?... (нім.)


* * *

Сотник Римський-Корсаков неспішно крокував уздовж потягу та замислено хлопав себе канчуком по халяві чобота. Його хлопці у шапках з чорними шликами поспіхом виводили коней з вагонів. Сіре небо і такий самий небокрай навіювали тугу. Вдалині виднілися будівлі Ромодану – звідти щойно були обстріляні розстрільні* Республіканського полку запорожців. На позиції ворога сотник дивився з усією зневагою родового аристократа. Гетьманці на дрезинах маневрували коліями залізничного вузла, а стрільці мусили ганятися за ними на своїх двох. Прибуття чорношличників мало рішуче зламати цю ситуацію.
До командира підбіг русявий значковий Дяченко.
– Батьку сотенний! Хлопці до бою готові!
Сотник Римський-Корсаков коротко оглянув своє вояцтво.
– По конях!
– Слухаюся! – радісно відповів значковий і кинувся до своїх бійців. – Мерщій, алюр три хрести!
Кіннотна сотня колоною по двоє рушила уперед. Ліворуч потяглися позиції Республіканців. До козаків підбіг кирпатий довготелесий старшина в шинелі.
– Чорні Шлики? Ну нарешті!
– А що, цариця полів, дають чортів вам гетьманці? – поцікавився сотенний-чорношличник.
– Та трошки є, – посміхнувся старшина. І бадьоро додав: – Трохи вони нам дають – трохи ми їм.
Жалітися на життя чорношличникам було марно і ризиковано. Козаки сотні Римського-Корсакова неборакам не співчували, глузували з їхніх скарг та брали на глум їхні біди. Це був стиль Чорних Шликів. Самі вони скаржитися на біди вважали нижчим за свою гідність.
– А де вони гуртуються? На станції? – спитав Римський-Корсаков.
– А де ж іще? – посміхнувся старшина і вказав рукою бордовий дах вокзалу. – Вузол тримають. Залізницями нам маневрувати не дають.
– Зараз дадуть, – зауважив Римський-Корсаков. – Як почуєш на тому боці міста перестрілку – зразу своїх в атаку підіймай. А стрілянини не бійся – то ми гетьманцям

читати