Завантажити

до остаточного знищення експлуататорів». На цей ґрунт скоро завітає Москва. І в сутичці між червоними генералами-генштабістами і жовто-блакитним кооператором за останнього я не поставлю і кухля кислого пива. Наливайте, сотнику.
Коли обидва випили, Терещенко щиро зазирнув в очі запорожцеві.
– Пане сотнику, а знаєте навіщо я вам усе це розповів? Аби ви краще уявили собі ситуацію, в якій опинилася наша немовля-країна. Збагніть – усе вже вирішено за нас. Кидайте ви свою службу та тікайте за кордон. Або осядьте у селі. Так у вас буде шанс вижити.
Артем посміхнувся у відповідь.
– Пане Терещенко, я чудово розумію вас, – промовив він. – Ваша справа – програна. Ця країна вам тепер байдужа.
Терещенко впер погляд у темне вікно.
– Так, мені явно ця держава байдужа, – задумливо мовив він. – Я колишній офіцер-жандарм. Я колишній контррозвідник. Я садив за ґрати українську інтелігенцію та представників політичних організацій Галичини, бо мав підстави підозрювати їх у співпраці з австрійською розвідкою. Я розумію вас, пане Горач, я – ворог. Але я служу в контррозвідці не Добровольчої армії і не у більшовиків. Служу я у Варті Української Держави. Саджаю за грати єдинонеділимщиків, які нападають на українського старшину. І спілкуюся з вами я чомусь мамчиною мовою – українською. Тож послухайтеся поради колеги-розвідника та людини, набагато старшої за вас. Вчора Петлюра об’явив про закінчення терміну перемир’я між Директорією і німцями. Це означає, що з дня на день станеться штурм Києва. Це кінець – все руйнується! Кидай службу, синку. Хапай на оберемок ту панну, до якої тебе проводжали мої філери і тікай світ за очі. Ви мусите пережити м’ясорубку, яка здійметься тут невдовзі. Справа вже вирішена і програна. А Україна таких людей, як ви, потребує живими, а не героїчно загиблими.
Артем глузливо поглянув на офіцера «свідомки».
– Цікаво чому це ви до мене таких добрий?
– Тому, що у січні-лютому ви хоробро билися на цих вулицях проти більшовиків. Такого не забудеш. У Києві сиділи по квартирах 20 тисяч офіцерів і унтерів строї армії. А билися з червонопузиками тільки ви – фронтовики, юнаки-курсанти, стрільці-галичани та хлопчики-гайдамаки. У ті кілька днів, коли ви тримали навалу «червінців», з міста до села виїхали мої дружина, донька та онуки. Виходить – я у боргу перед вами.
Артем розім’яв плечі і відповів дуже серйозним голосом:
– Дякую за пораду, але пристати на неї я не можу. Надто багато мене зв’язує з Запорізьким корпусом.
Терещенко насупив брови.
– Тоді будьте дуже обережні. Цієї ночі на вас напали єдинонеділимщики з числа симпатиків Денікіна. Я не знаю мети вашої місії до Києва, хоча здогадуюся. Проте після цього нападу я упевнений – про неї знають у штабі Добровольців також. А їм не треба припинення ворожнечі між республіканцями та гетьманцями. Їм треба, аби понівечена знесилена Україна покірно лягла під чоботи Добровольчої армії. Вони вашій місії опиратимуться всіма силами.
Полковник допив залишки коняка у склянці і глянув на Артема.
– Пане сотнику, кладіть собі револьвер до кишені.


* * *

Вони так любили радитися! Багато слів, епатаж, красива поза – в це вони поринали з головою. Тон задавав високий чоловік з чорними смоляними вусами та коротенькою борідкою – голова Директорії письменник Володимир Винниченко. Йому опонував схожий на мельника дядько з кущастими селянськими вусами – голова Українського національного союзу журналіст Микита Шаповал. Дещо спокійніше поводився здоровезний пан з квадратним обличчям – лідер Селянської партії Федір Швець, геолог за фахом. Військові, що сиділи поруч – командир корпусу залізничної охорони генерал Осецький та командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – переважно відмовчувалися. Похмуро з-під лоба за дискусією спостерігали двоє чоловіків у селянських кожухах переперезаних офіцерськими ременями – повстанські отамани Данило Зелений та Микола Данченко.
Отамани помітно сумували, і ВІН їх чудово розумів. Ці теревені втомили б будь-кого.
– А я кажу вам, що недоречно сваритися нині з французами, – казав Шаповал. – Ми не знаємо, що станеться після штурму – може, доведеться ще звертатися до них по допомогу. Одного разу нам вже довелося кликати німців. Невідомо, як нині поведуться більшовики.
– Які більшовики? Про що ви? – глузливо відповідав Винниченко. – З більшовиками у нас угода. Більшовикам треба позбутися реакціонера Скоропадського і отримати від нас хліб. У більшовиків голод. На більшовиків насідають Колчак, Краснов та Денікін. Хто за таких умов нападе на нас? Перехрестіться, шановний!
– Я радо перехрещуся, – відповів Шаповал. – Але французький посланець Енно шле телеграму за телеграмою, в яких погрожує нам повним ігноруванням наших делегацій союзниками. Він вимагає від нас відмовитися від вступу в Київ і почати душити виступи більшовиків.
– А вареників зі шкварками від нас він ще не вимагає? – відгризнувся Винниченко. – Ми підняли людей проти засилля панів і проти влади буржуїв та

читати