Завантажити

вапроси я сагласен атветіть толька афіцєрам штаба Своднава корпуса.
– Ось як? – спитав полковник Терещенко і глузливо посміхнувся. – Значить, ноги тут ростуть від Добровольчої офіцерської дружини. Добре. От тільки поясніть мені. За документами всі ви – громадяни Української Держави і старшини Київського корпусу. Який стосунок до вас має Зведений корпус генерала Кірпічьова?
Міщанчик глянув на полковника з ненавистю.
– Харашо же ми борємся, – прошипів він крізь зуби. – Пєтлюравци нє сєводня-завтра нас тут на сталбах вєшать будут, а етат балбачанавєц свабодна па Кієву гуляєт. А рукаводство «асвідомкі» прамєж сабой по-хахляцкі балакаєт. Даже пєрєд гібєлью гєтманци с пєтлюравцамі в засос целуюцца! Хахли і єсть хахли – всє адінакавиє.
Тепер глумливо посміхнувся полковник Терещенко.
– То ти в нас за єдіную-нєдєлімую вболіваєш? Це шляхетно, – зауважив полковник. – Зранку вас передадуть військовому комендантові, і з маршовою ротою, підете ви прямісінько в окопи. Там – в боях з галичанами Коновальця та бандитами Зеленого – ви матимете безліч нагод блиснути вірністю до вітчизни. За цим – не смію затримувати.
Конвой вивів заарештованих з кабінету. Полковник забрав у слідчого Артемові документи та покликав старшину за собою. Їхні чоботи гулко грюкали в пустих коридорах. Біля одної з дверей старшина-держвартівець зупинився і сунув у замок ключ.
Світло у кабінеті полковник Терещенко не вмикав – запалив гасову лампу.
– У моєму віці очі треба оберігати – забагато напруги припада на них за день. Хочете коньяку? Маю хороший, шустівський…
Артем не відмовився. Терещенко витяг з буфету почату пляшку, таріль з солоним сиром та дві чарки. Не надто церемонячись, він розставив все це багатство на своєму столі і налив по першій.
– Ну, за більш тісне знайомство, – промовив Терещенко.
– Краще було б у ліпших умовах, – буркнув Артем і перекинув чарку.
Терещенко засміявся у відповідь. Сунувши в зуби цигарку, він кілька разів чвиркнув англійською бензиновою запальничкою.
– Сотнику Горач, – звернувся він до Артема цілком офіційно, – а то правда що ви у січні-лютому цього року отут на вулицях Києва билися з більшовиками?
– Правда, – кивнув Артем. – У загоні генерала Прісовського.
– А до розвідки корпусу як ви потрапили?
– Я командиром команди кінних розвідників був, ще на Німецькому фронті. Фах знадобився. Коли Республіканський полк полковника Болбочана розгортали на дивізію, мене забрали у штаб – кінну розвідку формувати.
– Тоді я маю для вас іще питання, – продовжив Терещенко. – Більшовики уже багато сил зібрали на нашому кордоні?
– Багато, – відповів Артем похмуро.
Обстановку він описав коротко. Офіцер «освідомки» задумливо запалив ще одну цигарку.
– Це погано, що багато, – промовив він. – Значить – не доля нам, українцям, цього разу свою державу збудувати. Як і за гетьмана Мазепи – не доля. Шкода. Певно варто чекати наступної нагоди.
Артем ледь не підскочив від подиву.
– З чого ви це взяли? Як це – «не доля»?!
Офіцер «освідомки» поглянув на Артема втомленим поглядом людини, добряче тертої життям.
– Сотнику, ви ж офіцером стали не після училища? Курси прапорщиків – і фронт? Отож. А я служив ще в царській жандармерії. Повірте мені, на політиці – я знаюся. Держава, насправді, – то не перехідний приз. Нею ще й керувати уміти треба. З гетьманом Скоропадським у нас шанс був. А з Винниченком та Петлюрою – ніякого. Громадянська війна наразі палає між самостійниками і самостійниками. А з-за кордону за нею стежать Добровольча армія Денікіна, Антанта та поляки. І більшовики. До ворожки не ходи – червоні нашою бійкою скористаються. Дочекаються перемоги, а потім прийдуть і переможця додушать.
Артем хмикнув.
– Невже більшовики всесильні? Невже їхню навалу неможливо відбити?
Терещенко хитро посміхнувся.
– Ви чули про колишнього командувача Південно-Західним фронтом генерала Бонч-Бруєвича? – спитав полковник. – Тепер він у червоних. Генерал Потапов, колишній заступник начальника Генштабу, – теж у них. Колишній начальник артилерійського управління генерал Маніковський – теж з червоними. І ще з ними безліч генералів і штаб-офіцерів старої російської армії. І воюють вони не в «офіцерських полках», а там, де й лічить штабістові – командують частинами та розробляють оперативні плани. Проблеми дисципліни та свідомості солдатських мас їх там обходять – у більшовиків для цих випадків ЧеКа існує… Замисліться пане-сотнику! У нас «свідомку» ненавидять всі, хоча ми не робимо й сотої долі від того, що дозволяють собі більшовики. Ми вмовляємо, ставимо на облік, садимо за грати – а більшовики просто розстрілюють своїх противників табунами. Чекістів у Росії не ненавидять – їх там панічно бояться. І от що ми зможемо протиставити такій армії?
Артем промовчав. Проте Терещенко продовжив:
– Петлюра гетьмана переграв, факт. Він зміг збурити селян. Він зміг підняти на переворот українське військо. Він виявився молодцем проти старої бюрократичної системи зразка

читати