Завантажити

залу, почув, що грають українською, і демонстративно пішов з театру. А невдовзі, губернський староста української Харківщини заявив, що виступає за визнання в Україні державною російської мови. Як вам таке? Харківський градоначальник Плєщєв, відомий ненависник усього українського, заходився виганяти з приміщення «Просвіту». Міська управа відмовлялася сприяти українським організаціям. Наш гурток на власній шкірі відчув усе це.
Артем не відповів. Він знову подивився у вікно і став іще похмурішим. Дівчина пустила бісики Артемові, але той лише сумно посміхнувся і невиразно знизав плечима.
– Вам до цього байдуже? – здивовано спитала Тетяна.
– Велика політика – для великих політиків, – похмуро відповів запорожець. – А у сотника – біди сотникові. Ви радієте поваленню гетьмана. А мені невдовзі повертатися на кордон. Там – більшовики. А за спинами у нас – чвара.
Тетяна закипіла від обурення. Її бісила його манера прикидатися дурником та вдавати тупого солдафона там, де треба було відповісти на чистоту. Вона гордо здійняла голову і в бік Артема намагалася не дивитися. Всю увагу вона приділила тітоньці.
– От і в Києві було те саме, – розповідала тим часом пані Олександра. – Київським губернським старостою призначили Івана Чарторижського – губернатора Тернопільщини в часи окупації її царською армією. Це він впроваджував серед тамтешніх мешканців політику русифікації. Його стиль керівництва ми зразу ж відчули – закрили кілька українських газет, українських вистав поменшало в театрах, поліцейські геть усі перейшли на «всеросійську».
– То правда, – погодився інженер. – На вулицях Києва з’явилося безліч офіцерів-імперіалістів. Кияни мріяли про власну державу, а отримали пом’якшений варіант відновленої Росії.
Тетяна весело розсміялася.
– На щастя, все це тепер у минулому, – мовила вона. – Гетьманству не сьогодні – то завтра прийде кінець, тож ми можемо радіти. Крім пана сотника, зрозуміло. Йому ще треба вертатися на кордон.
Артем підняв на неї здивований погляд.
– Таню, ти гадаєш, повалення гетьмана негайно убезпечить нас від червоних? – поцікавився він.
– За червоних я спокійна, – глузливо відповіла дівчина. – Поки за ними стежить пан сотник, мені не страшні ніякі червоні. Я вірю – від боротьби з гетьманом українців не відволіче ніщо.
За столом повисла пауза. Від Тетяниної зухвалості трохи ніяково стало всім. Ситуацію спробував виправити інженер:
– Боюся панно Тетяно, ви таки праві, – мовив він. – Після того що добровольці зробили з українським клубом, в патріотизм генерала Скоропадського вже ніхто не вірить.
– Зрозуміло! – підхопила Тетяна. – Кажуть, що ясновельможний пан гетьман при свідках обдарували нас заявою: «я за самостійну Україну, але радо покладу її до ніг його імператорської величності». Але пану сотнику на це звертати уваги не треба. У сотника – біди сотникові.
– Таню! – з докором в голосі мовила пані Олександра. Її погляд був сповнений мовчазного осуду.
Артем зблід. Він мовчки поклав виделку, підвівся з-за столу і дуже ввічливо розкланявся з Тетяниною тітонькою. Пославшись на невідкладні справи і втому, Артем рушив до коридору.
Тетяна прикусила губу – їй стало раптом дуже соромно. Такий поворот був для неї несподіванкою – вона аж ніяк не прагла принизити старшину. Так, вона хотіла вколоти Артема через його закритість та незрозумілість. А натомість повелася як справжня грубіянка.
Легкою серною Тетяна підхопилася з-за столу і вибігла за Артемом у коридор. Старшина як раз застібував ґудзики шинелі. Дівчина схопила його за руку.
– Артемку, пробач мене заради Бога, – заблагала вона. – Визнаю, я повелася мов справжня дурепа. Я не мусила такого казати. Вибач, мені, будь ласка.
Артем повеселішав. Його очі засвітилися теплим вогником.
– Я в опері з 16-го року не був, – мовив він. – Я бачив афіші – грають «Загибель Богів» Вагнера. Ходімо разом у театр.
– Добре, Артеме, – відповіла вона не замислившись.
Він посміхнувся. Вона грайливо скосила очі.
Коли він пішов, дівчина повернулася до кімнати і присіла на диван. Її мучили сумніви. Артем справляв враження розумного й розсудливого хлопця. Проте водночас його реакція на її слова про гетьмана та ситуацію в Україні не могли не дивувати. Тетяна серцем відчувала – він чогось їй недоговорював. Чого ж саме? Він був прихованим гетьманцем? Тоді що він робив у штабі найбільш української серед усіх українських частин? Цьому могло бути лише одне пояснення. Дівчина презирливо хмикнула.
Їй та й було не знати, скільки обмежених недалеких кар’єристів сиділи по штабах та конторах всіх без винятку військ та влад? Зазвичай таким істотам було абсолютно байдуже, кому служити. Їх обходили переміни в країні – цікавило їх тільки й виключно власне кар’єрне зростання. За всіма ознаками виходило, що Артем був саме з такої компанії. А отже й вона в його очах була не другом і живою людиною зі своїми планами та мріями, а лише привабливим жаданим призом, який завойовували з метою самоствердження.
Як

читати