Завантажити

Доведіть, що всі ці події були не пов’язані між собою.
Артем враз усе зрозумів. Збіг обставин був вартий детективної повісті. Новина, що він відірвався від філерів, бо побачив Тетяну, підняла на вуха усю «освідомку». Старшини політичної поліції подумали про найбільш очевидне – що Артем побіг на зустріч зі своїми агентами всередині міста. Тобто – його заарештували за те, що він і справді збирався робити, але дниною пізніше і в зовсім інший спосіб. Від усвідомлення цього Артем не зміг стриматися і голосно зареготав.
А слідчий поглядав на нього спокійно до байдужості.
– І довго ви ще будете дурня клеїти, пане сотнику? – спитав він. – Чи ви хочете сказати мені, що побігли за трамваєм через бажання зайнятися спортом?
– Звісно ні, – відповів Артем. – Я стрибнув у трамвай, бо побачив, як туди сідала одна молода особа. Ми їхали разом до Києва, і я дуже хотів зустрітися з нею.
Він коротко розповів усе. Про напад банди. Про знайомство з дівчиною. Про сутичку з офіцерами на вокзалі. Слідчий уважно його вислухав і взяв ручку з чорнильниці.
– Ім’я? Адреса?
Артем відчув, як в ньому закипіла лють.
– Ви що, гадаєте, я направлю до порядної дівчини шпиків з вашого департаменту?
Слідчий кивнув спокійно, мов годиться.
– Направите. Де ви дінетеся? Аби вас розстріляти, підстав у нас більш ніж достатньо. Врятувати вас може тільки одне – якщо панна, з якою ви нібито провели вечір, підтвердить ваші слова. Докажете, що тішилися з дівчиною, а не плели політичних інтриг – вважайте, вам пощастило. То як? Що скажете?
Артем все зрозумів. Запертися – означало зламати всі плани. Бог з нею, з Тетяною, – але на ньому висіло завдання командування. Він не міг собі дозволити опинитися за ґратами.
– Ваша воля. Пишіть, – відповів він. – Тетяна Журба. Мешкає біля Народного театру…
Слідчий записав адресу і зняв слухавку телефону.
– Комутатор? Василенка мені. Ніч добра! Терентію Петровичу, мені тут дещо перевірити треба. Зайшли-но козачків за адресою…
Коли розмову було закінчено, слідчий обдарував Артема поглядом, сповненим глузливої поблажливості.
– Моліться, аби юна панна не зреклася своїх слів. І до речі, а як бути з вашим товаришем по чарці з трактиру?
– Та він п’янючий був, мов чіп!..

…За кілька годин його привели до слідчого знову. З речами. Тепер на столі парував чай та були розставлені тарілки з бутербродами.
– Не марнуєте ви часу, пане сотнику, – весело привітав його слідчий. – Відчувається хватка фронтовика. Кілька днів у столиці – а вже даму собі сподобали. Судячи з докладу – красуню.
– Пане слідчий, обережніше на словах, – обурився Артем. – Ідеться про честь пристойної панни.
– Не пихтіть – вибухнете, – обірвав його слідчий та посміхнувся. – Я старший за вас, і мені багато чого можна.
Артем промовчав. За відсутністю інших варіантів він обрав насолоджуватись чаєм. Слідчий також узяв свою чашку.
– Пане сотнику, – промовив він. – Ви вже побачили, що ми відслідковуємо усі ваші контакти. Цьому є багато причин. Ви учасник бунту проти гетьмана, ви старшина корпусу Болбочана, але головне – ми вам не віримо. Ми вважаємо, що головна мета вашого приїзду – встановлення контакту з тутешнім підпіллям. Якщо ви маєте таке завдання – покиньте цю дурну справу. Я по-доброму вам це рекомендую.
Артем не відповів. Поглядаючи повз слідчого, він спокійно сьорбав з чашки духмяну рідину.
– Як я маю сприймати вашу мовчанку? – поцікавився слідчий.
Артем поглянув на нього і глузливо посміхнувся.
– Як найбільш раціональний спосіб поводження…

…Ввечері він знову постукав до Тетяниної квартири. Він мусив відвести очі під її пронизливим поглядом. Дівчина мовчала, але мовчанка та була промовистіша за будь-яке скажене обурення.
– Пане сотнику, я й не здогадувалася, що ви можете створювати стільки клопоту, – промовила вона, коли Артем був ладен почати виправдовуватися. – Я ще ні в чому не встигла вам допомогти, а до мене вже ломиться «свідомка»! Гаразд, я була до цього готова. Водячи у Києві дружбу зі старшиною-запорожцем, я вже ризикую. Але що вам поганого зробила моя сусідка? Коли «свідомка» заперлася до неї у квартиру, її, сердегу, ледь Кіндратій не вхопив!
Вона відчитувала його, мов хлопчака. Проте в очах її гуляли веселі бісики. Артем заспокоївся – дівчина вишпетила його не через справжнє скажене обурення, а більше для порядку:
А Тетяна вперла руки в боки і заявила тоном, що виключав заперечення.
– Та й взагалі, пане сотнику! Я жадаю компенсації за змарновані півдня!
Артем витяг з-за спини букет квітів.
– Така сатисфакція задовольнить тендітну панну?
Тетяна завмерла. Троянди вона прийняла, мов заворожена. Дівчина ретельно розглядала їх зблизька. Потім – притисла до грудей. У кімнаті вона присіла на крісло, занурилася в квіти обличчям і глибоко вдихнула їхній аромат.
– Такі гарні, – пошепотіла вона. – Такі ніжні…
Вираз хай навіть жартівливого обурення з її обличчя зник без сліду. Посмішка стала по дитячому наївною.

читати