Завантажити

виглядала по-домашньому тепло. Світла сукня з мереживними манжетами, клітчастий комірець, зв’язаний вузлом, як у моряка – модний фасон окреслив груди та талію. Хвилясте волосся Тетяна розпустила і перетягнула шнурком. Вона присіла на край дивана та взяла чашку.
– Я бачила, ви книжки розглядали? – спитала Тетяна. – Їх збирав мій дядечко. Він був інженером-залізничником. Працював у київському депо. Рік тому… його заарештувала червона ЧеКа. Його розстріляли, коли більшовики тікали з Києва. Відтоді тітонька постійно хворіє.
Голос Тетяни змінився. Тепер вона була стурбована та задумлива.
– Ви, певно, не знайомі з владою червоних?
– Тільки через кулеметний приціл, – відповів Артем.
– Такого зразу не забудеш, – промовила дівчина. – У Харкові було все те саме, що й тут, але довше. Обшуки, арешти, стрілянина. Розстріляли батьків двох моїх подруг – бо були власниками майстерень. Сусіда-полковника забили до смерті. Свою матінку я встигла вивезти до села. У магазині зі мною залишилося двоє дівчат. Ми сховали весь товар під підлогами і торгували тихцем, уночі. Час від часу до мене, як до буржуйки, ввалювались з обшуком. Тікала, ховалася, ночувала у подруг. Пане Артеме, ви уявляєте, як я перестрибую сусідські паркани?
Він посміхнувся. А вона поставила чашку на стіл і стомлено відкинулася на спинку дивану.
– А потім прийшли ви, – мовила вона. – Ми думали – кінець нашим бідам. Будемо робити свою країну ще більш заможною і щасливою. А за вашими спинами до Харкова повернулися «єдинонеділимщики». На словах – Українська Держава. На ділі – та сама Російська Імперія. Знову українець став удома, мов у гостях. Чому так? Чому ми не можемо просто жити на своїй землі?
Артем гірко посміхнувся. Він допив чай і також поставив чашку на підніс. Тетяна зразу ж заходилася її знову наповнювати.
– Право жити у своїй державі треба заслужити. Панно Тетяно, ви як власниця магазину дуже радієте появі конкурента? Скільки йому треба докласти сил, аби ви змирилися з його існуванням?
Тетяна поглянула на нього з інтересом.
– Ви натякаєте?
– Саме так. Ми маємо натовпи людей, які ніколи не бажали ніякої України. Які не хочуть її. Вони розуміють, що як би там не було у майбутньому, але Україна – безперечний конкурент Росії. Їх це лякає.
Тетяна здивовано покачала головою.
– Вперше зустрічаю офіцера, який би знався на комерції. Звідки така обізнаність?
Артем взяв чашку і пригубив пахучої рідини.
– Моя мати – власниця кравецької майстерні, – відповів Артем. – У дитинстві, в Катеринославі, щоразу, коли мені були потрібні гроші, мама пропонувала мені пришити десяток ґудзиків. Пізніше – зробити викройки. Ще пізніше – збігати до клієнтів, занести замовлення, або привітати їх з днем народження.
– Дуже цікаво, а хто ж тоді ваш батько? Військовий?
– Ні, – відповів Артем. – Він учитель. Викладав фізику в одній з гімназій Катеринослава. У вільний час – вів гурток української мови та поетики. І ще – допомагав у справах матері.
– Яка цікава у вас родина! – зауважила Тетяна. – А як же ви стали старшиною?
– Мене мобілізували до армії після гімназії, – відповів він. – Опинився у Київській школі прапорщиків. А у 15-му році, після невдач на фронтах, з офіцерами було просто лихо. Я потрапив у кавалерійський полк до команди розвідників. Був вістовим, потім – командиром взводу. Мій дідусь мав хазяйство, розводив коней. У сідлі я сиджу від самого дитинства. У 17-му – дослужився до командира роти. Далі – революція.
Вона сиділа на дивані напівлежачи. Її хвилясте волосся зливалося з тінню від шафи. У неяскравому світлі електричної лампи, дівчина нагадувала Артему задумливу зосереджену кішку.
– Я рятую матінку у селі та керую магазином. Ви – біля смерті, у погонах. Світ наче сказився. Ламаються долі. Руйнуються родини. Розсипається життя людей. Чому так?
Він посміхнувся. Тетяна була невиправною патріоткою. Її знову тягло говорити з ним про недоліки будови світу. Така розмова, безперечно, привела би їх до обговорення політичної ситуації всередині країни. Але після дискусії у військовому міністерстві просторікувати про політику Артемові не хотілося аж ніяк.
З окопною простотою старшина відповів:
– Такі питання – не до мене. Я про це забороняю собі думати.
– Чому?
– Думати про всесвіт – значить сумніватися. А на війні тих, хто сумнівається, – убивають першими.
В її мовчазному погляді відчувалося питання. Вона хотіла, аби він пояснив.
– Коли ти переконаний у своїй правоті, на фронті для тебе все просто. Все має своє пояснення. Але варто почати сумніватися – і все. Починаєш робити помилки – а смерть фори не дає. Тому я завжди собі все детально розтлумачую. На фронті я воював за батьківщину. А батьківщина для мене одна – Україна. Для мене нічого не помінялося.
– Але ж не можна зовсім відсторонитися від подій у країні? – зауважила Тетяна. – Треба ж розібратися, що робиться правильно, що ні?
– Розбиратися мусять політики, – відповів Артем. – А я не політик, і розбиратися

читати