Електронна бібліотека/Проза
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Кімната наповнилася теплом. Промені електричного світла відбивалися у склі шафових дверцят та розбивалися хмарою дрібних іскорок у дзеркалі. Їхні відблиски грали серед волосся замріяної дівчини з трояндами. Артем відчув скажене бажання залишитися. Кортіло забути про все. Він схотів скинути шинель, сісти біля неї та сказати їй на вушко щось приємне та ласкаве.
А мусив – прямувати у вікно.
* * *
Гість помітно нервував і від того постійно м’яв свій картуз. Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський поставив самовар на стіл. Гість напросився до нього так несподівано, що було очевидно – сталося щось прикре та загрозливе. А під чаювання і розмова точилася легше.
Гість узяв чашку в руки і раптом зазирнув Андрієвському у самісінькі очі.
– Що ж то воно робиться, пане Вікторе? – мовив гість. – Невже до нас знову повернулися комісари та комітети бєднєйших, як за Центральної Ради? Навіщо ж ми тоді валили гетьмана?
Слова вразили комісара освіти у саме серце. Картини, побачені в Києві збурили тоді його до сказу. Він ненавидів генерала Скоропадського всією лютою ненавистю, з якою тільки порядна людина може ненавидіти зрадника. Генерал був для нього втіленням усіх спаплюжених надій та сподівань. І раптом – таке?!
Колишнього студента Козаченка він знав давно і дуже добре. Його брати й батько були у своєму селі міцними хазяями. Крім того, всі вони були вільними козаками та членами партії хліборобів-демократів.
– Поясніть мені, я не збагну про що ви, – відповів Андрієвський.
– Ну, то як же? – промовив козак здивовано. – Війна ж іде. Наші з гетьманцями б’ються. А слобожанці кажуть що на кордоні більшовики силу збирають. Ми, багатші козаки, хотіли допомогти Директорії. Думали вчинити по старому звичаю, як колись діди наші – прийти до війська, а з собою привезти вози з пшоном, пшеницею, вівсом, салом, з кіньми та волами. Нате, мовляв, і наше добро, і нас самих, бо потреба нагла є – треба ставати до оборони Батьківщини. Та хіба з такою владою можна нам іти, коли нас знову об’явили непевними і непотрібними людьми?! Чому, скажіть, ми мусимо майно своє віддавати шляхом усяких «реквізицій» та «конфіскацій»?
– Що?? Як це таке може бути?
Андрієвський не повірив власним вухам.
– Та отак і може, – відповів колишній студент. – Знову, як за Центральної Ради, по селах понастановлювали комітети «бєднєйших» – сільської голоти, п’яничок та волоцюг. Знову розбишаки та конокради поставали на чолі тих комітетів. «Бєднєйшиє» відбирають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому…
– Та як же так?! А військо?
– Військо у нас таке саме, з «бєднєйших». Та і яке то військо? Повстанці! Зграя харцизяк.
– Бути такого не може! У нас в Полтаві нічого подібного немає!
– В Полтаві! – саркастично посміхнувся студент. – В Полтаві Болбочанове військо стоїть! Стояло б воно в нас – теж був би спокій. А так, припхалася на село юрба чи-то з Києва, чи-то з Кременчука, з паперами від самого Петлюри. Це ж чисті вам «товариші», з червоними розетками на шапках! Поповнили вони свою зграю вже нашими «бєднєйшими» і давай грабувати хазяїв – козаків та хліборобів! Я собі лишив трохи ліпшого вівсу на насіння – забрали увесь! Я їх просив: «Люди добрі! Маєте ж от інший, беріть собі скільки вам треба!» Так ні, забрали той, аби «буржуєві» дошкулити! Пане Вікторе! Треба негайно повідомити про це керівництво нашої партії! Це ж чистий грабунок! Для чого ми повстання робили – для цього? Якщо у Петлюри кращих людей нема – нехай пришлють нам пару підстаршин від Болбочана. Ми їх знаємо – то гарні хлопці.
Андрієвський глибоко замислився. Він мав щось відповісти, але не знав, що саме. Відчайдушною пташкою в тісній клітці в його голові билася думка: «Як же?! Як же так?!» На питання відповідала підступна пам'ять. І відповідь та не обіцяла комісарові освіти нічого гарного. Все так. Все правда. Колишні керманичі Центральної Ради знову заспівали своїх старих пісень. Правду кажуть – на старому коняці по-новому не зореш.
Андрієвський похмуро допив свій чай.
– Можу я вам чимось допомогти? – спитав він. – От так, негайно і зараз?
– Можете, – твердо відповів студент. – Комітет «бєднєйших» наказав мені, щоб я віддав зброю. Уявляєте? За гетьмана – дозволяли, а за Директорії – візьми й віддай. А хто оборонить мене від грабіжників? Щоночі наскакують то на того, то на другого, вдираються в хати, уводять коней. Оце прийшов я просити у повітового комісара, щоб дозволив мені з братами мати зброю для власної оборони. Будьте добрі, допоможіть мені в тім. Вас повітовий комісар певно послухає…
До повітового комісара Андрієвський пішов того ж дня. Розмова вийшла важка і украй невтішна. Повітовий комісар – оберемкуватий літній чоловік з ранньою сивиною в чубі, був членом партії соціал-демократів і зразу ж став на захист своїх однопартійців. Дозвіл на зброю для однопартійця пана Віктора він дав. Але й сала йому за комір – налив від серця щирого.
– Вікторе Никаноровичу, ну скільки вам ще треба пригод на свою
Останні події
- 27.11.2024|12:11"Книгарня "Є" відновлює тури для письменників: дебютні авторки-фантастки вирушають у подорож Україною
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»