Завантажити

Кімната наповнилася теплом. Промені електричного світла відбивалися у склі шафових дверцят та розбивалися хмарою дрібних іскорок у дзеркалі. Їхні відблиски грали серед волосся замріяної дівчини з трояндами. Артем відчув скажене бажання залишитися. Кортіло забути про все. Він схотів скинути шинель, сісти біля неї та сказати їй на вушко щось приємне та ласкаве.
А мусив – прямувати у вікно.


* * *

Гість помітно нервував і від того постійно м’яв свій картуз. Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський поставив самовар на стіл. Гість напросився до нього так несподівано, що було очевидно – сталося щось прикре та загрозливе. А під чаювання і розмова точилася легше.
Гість узяв чашку в руки і раптом зазирнув Андрієвському у самісінькі очі.
– Що ж то воно робиться, пане Вікторе? – мовив гість. – Невже до нас знову повернулися комісари та комітети бєднєйших, як за Центральної Ради? Навіщо ж ми тоді валили гетьмана?
Слова вразили комісара освіти у саме серце. Картини, побачені в Києві збурили тоді його до сказу. Він ненавидів генерала Скоропадського всією лютою ненавистю, з якою тільки порядна людина може ненавидіти зрадника. Генерал був для нього втіленням усіх спаплюжених надій та сподівань. І раптом – таке?!
Колишнього студента Козаченка він знав давно і дуже добре. Його брати й батько були у своєму селі міцними хазяями. Крім того, всі вони були вільними козаками та членами партії хліборобів-демократів.
– Поясніть мені, я не збагну про що ви, – відповів Андрієвський.
– Ну, то як же? – промовив козак здивовано. – Війна ж іде. Наші з гетьманцями б’ються. А слобожанці кажуть що на кордоні більшовики силу збирають. Ми, багатші козаки, хотіли допомогти Директорії. Думали вчинити по старому звичаю, як колись діди наші – прийти до війська, а з собою привезти вози з пшоном, пшеницею, вівсом, салом, з кіньми та волами. Нате, мовляв, і наше добро, і нас самих, бо потреба нагла є – треба ставати до оборони Батьківщини. Та хіба з такою владою можна нам іти, коли нас знову об’явили непевними і непотрібними людьми?! Чому, скажіть, ми мусимо майно своє віддавати шляхом усяких «реквізицій» та «конфіскацій»?
– Що?? Як це таке може бути?
Андрієвський не повірив власним вухам.
– Та отак і може, – відповів колишній студент. – Знову, як за Центральної Ради, по селах понастановлювали комітети «бєднєйших» – сільської голоти, п’яничок та волоцюг. Знову розбишаки та конокради поставали на чолі тих комітетів. «Бєднєйшиє» відбирають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому…
– Та як же так?! А військо?
– Військо у нас таке саме, з «бєднєйших». Та і яке то військо? Повстанці! Зграя харцизяк.
– Бути такого не може! У нас в Полтаві нічого подібного немає!
– В Полтаві! – саркастично посміхнувся студент. – В Полтаві Болбочанове військо стоїть! Стояло б воно в нас – теж був би спокій. А так, припхалася на село юрба чи-то з Києва, чи-то з Кременчука, з паперами від самого Петлюри. Це ж чисті вам «товариші», з червоними розетками на шапках! Поповнили вони свою зграю вже нашими «бєднєйшими» і давай грабувати хазяїв – козаків та хліборобів! Я собі лишив трохи ліпшого вівсу на насіння – забрали увесь! Я їх просив: «Люди добрі! Маєте ж от інший, беріть собі скільки вам треба!» Так ні, забрали той, аби «буржуєві» дошкулити! Пане Вікторе! Треба негайно повідомити про це керівництво нашої партії! Це ж чистий грабунок! Для чого ми повстання робили – для цього? Якщо у Петлюри кращих людей нема – нехай пришлють нам пару підстаршин від Болбочана. Ми їх знаємо – то гарні хлопці.
Андрієвський глибоко замислився. Він мав щось відповісти, але не знав, що саме. Відчайдушною пташкою в тісній клітці в його голові билася думка: «Як же?! Як же так?!» На питання відповідала підступна пам'ять. І відповідь та не обіцяла комісарові освіти нічого гарного. Все так. Все правда. Колишні керманичі Центральної Ради знову заспівали своїх старих пісень. Правду кажуть – на старому коняці по-новому не зореш.
Андрієвський похмуро допив свій чай.
– Можу я вам чимось допомогти? – спитав він. – От так, негайно і зараз?
– Можете, – твердо відповів студент. – Комітет «бєднєйших» наказав мені, щоб я віддав зброю. Уявляєте? За гетьмана – дозволяли, а за Директорії – візьми й віддай. А хто оборонить мене від грабіжників? Щоночі наскакують то на того, то на другого, вдираються в хати, уводять коней. Оце прийшов я просити у повітового комісара, щоб дозволив мені з братами мати зброю для власної оборони. Будьте добрі, допоможіть мені в тім. Вас повітовий комісар певно послухає…

До повітового комісара Андрієвський пішов того ж дня. Розмова вийшла важка і украй невтішна. Повітовий комісар – оберемкуватий літній чоловік з ранньою сивиною в чубі, був членом партії соціал-демократів і зразу ж став на захист своїх однопартійців. Дозвіл на зброю для однопартійця пана Віктора він дав. Але й сала йому за комір – налив від серця щирого.
– Вікторе Никаноровичу, ну скільки вам ще треба пригод на свою

читати