Завантажити

проста, – відповів полковник Парфенів. – Гєрманци вєдут с бальшєвікамі переговори а взаімадєйствіі. Нємєцкіє ешелони, вазвращающієся с Украіни, в Польше масава грабят мєстниє власті. Нємци желают ізбєжать етава, а бальшевікі абєщают ім виєзд чєрєз сваю тєріторію. Нам нужни сваі пєрєгавори с нємєцкім камандаванієм.
– Отака обстановка у нас, пане командувачу, – підсумував полковник Сільванський. – Вважаю, Директорії необхідно детально роз’яснити всю серйозність нашого становища. Бо якщо, не дай Боже, більшовики розпочнуть наступ – я не знаю, ким боронитися.
Полковник Болбочан сидів похмурий, мов дідько під церквою. Йому аж явно не пасувала роль посередника між Директорією та старшинами власного штабу. Тон його голосу зразу нагадав усім, хто тут був командувачем групи, а хто – ні.
– Якщо ви розповіли про біду, доречно було б запропонувати вирішення, – зауважив він. – Панове старшини. Я чекаю від вас на пропозиції. Що мені доповісти Директорії? Що нам потрібно, аби відбити більшовицьку навалу?
– Можна? – зразу ж визвався полковник Сільванський. – Почати треба з наведення порядку у власних лавах. У нас є такий Гайдамацький полк, який на забезпеченні стоїть у мене, але поводиться так, наче він окрема військова формація. Сотник Волох не вважає за потрібне інформувати штаб про свої плани. В той самий час він повідомляє нам про бої з Добровольчою армією, про які нічого не відає ані агентурна розвідка, ані біженці. Правда, весело? Цей новоявлений Гонта мені вже кісткою поперек горла стоїть. Я гадаю, час класти край цій вольниці.
Полковник Болбочан скривився, мов від гнилої риби.
– Миколо Михайловичу, умієте ви ставити бридкі питання, – відповів командувач. – Ви знаєте, Волох – один з творців Гайдамацького коша і товариш Петлюри по київських боях. Зняти його буде дуже не просто. Тому я пропоную вам згадати про іншу обставину. Нам невдовзі судиться воювати, а гайдамаки у бою по хоробрості не мають рівних. Моя думка непохитна – типам на кшталт Волоха в армії не місце. Але він – любимий ватажок гайдамаків.
– То що, терпіти його вибрики?
– Ви маєте, ким замінити Волоха так, аби не впала боєздатність Гайдамацького полку?
Полковник Сільванський скептично скривив губи. Він явно хотів сказати щось різке. Та суперечку урвав спокійний голос військового старшини Гейденрайха.
– Пропозиції пшесті. Треба якомога швидше ліквідувати внутрішній фронт, – промовив він. – Треба кинути всю наявну кінноту та кінну артилерію проти анархічних і червоних банд. Треба розгортати до повних штатів 7-й корпус гетьманської армії. Для цього потшебна зброя. Наявні запаси ми вже викошисталі для розгортання Запорізького корпусу та Слобідського кошу. Треба перекидати максимум наявного в державі війська на наші терени. Треба формоваць кадри корпусного та армійського командування, організоваць зв'язок та взаємодію.
– Зброю ми отримаємо, – сказав полковник Болбочан, відірвавшись від зошита. Він ретельно записував все запропоноване начальником штабу. – Головний Отаман мені обіцяв. Технічні засоби ми теж здобудемо. Стосовно перегрупування сил, нам треба дочекатися кінця громадянського конфлікту.
– У мене ще одне зауваження, – підняв руку полковник Сільванський. – Мені не до кінця зрозуміло, хто у нас на місцях здійснює владу: комісари Директорії, більшовицькі ревкоми чи отамани повстанців? Я гадаю, в цьому перелікові забагато зайвих. Враховуючи ситуацію, у прикордонних волостях потрібно вводити режим диктатури з підпорядкуванням всієї влади військовому командуванню. І робити це треба вже вчора.
Полковник Болбочан поклав на стіл олівець.
– Я обов’язково передам усі ваші побажання у Головний штаб, – мовив він. – Але хочу, аби всі ви знали – Директорія закликає нас не драматизувати ситуацію. Головний Отаман мене запевнив, що нас готова підтримати Антанта. Гадаю, вона вже має з Країнами Згоди якісь домовленості. Пане Міхновський – це питання для вас. Що ви про це знаєте?
Микола Міхновський виглядав так, наче йому зі слів численних свідків повідомили про друге пришестя Христа.
– Я вперше чую про будь-які переговори з Антантою, – промовив лідер хліборобів. – Переговори вела гетьманська адміністрація, але просувалися вони украй важко. Від голови УТА пана Донцова я чув, наче французи вимагали від гетьмана створення федерації з Росією. А тут Директорія говорить що в них все прегарно?! Не знаю... Хіба що вони вели переговори задовго до повстання!
– Але ж не можуть вони настільки зухвало брехати? – спитав командувач.
– Та не знаю я, що вам відповісти, – відповів Міхновський. – Директорія хвалиться пречудовими стосунками з більшовиками і водночас говорить про угоду з Антантою. Та це на голову не налазить! Антанта підтримує добровольців Денікіна! Антанта і більшовики – запеклі вороги! Якщо угода справді існує і Антанта готова замінити німецькі війська своїми – тоді спокій Директорії цілком зрозумілий. Але якщо ні – Винниченко з Петлюрою просто з глузду з’їхали.
Полковник Болбочан хлопнув по столу

читати