Завантажити

повідомити – вони готові на певних умовах припинити ворожнечу і скласти угоду з гетьманською владою. Вони сподіваються на взаємність і порозуміння.
Генерал Рогоза знову глумливо посміхнувся і поглянув на Артема, мов на хлопчака-шкідника.
– Геніально! Просто геніально! – казав генерал. – Панове-запорожці, ви чудові вояки. Але політки із вас – немов батіг із клоччя. Ви ще й гетьмана повалити не встигли – а вже почали заколот проти Петлюри. Скажіть, а як швидко ви плануєте почати інтригувати одне проти одного?
– Нам не до жартів, пане-генерале, – твердо відповів Артем. – Під нашими кордонами посилюються більшовики. Вони збирають сили і впоряджають тили. Вони готуються до військової експансії.
Очі генерала недобре заблищали.
– Догралися?! – спитав він з глузливим спокоєм у голосі. – Дочекалися загрози ззовні під час гармидеру у середині країни?! Скажіть іще, що міністерство вас про те не попереджало! Мені взагалі цікаво, про що ви думали, коли починали цей бунт? Невже гадали, що більшовики ним не скористаються?
– Пане-генерале, – відповів Артем, – я розумію, що глеків побито вже понад міру. Але існують біди значно вагоміші за протистояння республіканців з гетьманцями. Небезпека загрожує усій нашій молодій державі. На нашому кордоні…
Артем коротко розповів генералові все, що робилося по той бік кордону. Він не надто занурювався у подробиці, але й сказаного з верхом вистачало, аби змалювати ту біду, яка нависла над їхньою країною. Генерал вислухав його дуже уважно. Проте побоювань Артема, принаймні зовні, – не поділив.
– …а все, що може їм зараз протистояти – це наш Запорізький корпус, – закінчив Артем.
– Дивізія.
– Її розгорнуто на корпус, – зауважив сотник.
– Ще краще, – відповів генерал. – Я не бачу трагедії у вашій розповіді. Так, більшовики готуються до війни. Але – з такими силами їм України не здобути. Звісно, вони докладуть усіх зусиль. Але для наступу треба трикратної переваги, а вони її не мають. Я можу як завгодно ставитися до Болбочана, але ні за яких умов я не назву його йолопом. Навіть з одним вашим корпусом він вмиє червінців юшкою вже на околицях Харкова.
– То правда, – погодився Артем. – Але корпус не зосереджений в одному місці. Ми ведемо бої водночас з Полтавським корпусом та бандами більшовиків і анархістів, які не визнають ніякої України – ані гетьманської, ані директоріанської. До маразму доходить – ми розганяємо більшовицькі ревкоми, а Директорія їх захищає! Ми просто не здатні зосередити усі сили проти більшовиків.
Генерал вкотре глузливо посміхнувся.
– От і поясніть це Директорії. Доведіть їй, що не можна куматися із більшовиками, бо обдурять, – відповів генерал… і змінився у лиці. Зневажлива мармиза зникла геть. В очах літнього генерала постали біль та безсилля. – Хоча кому й що ви поясните? Винниченко з Шаповалом фактично такі самі більшовики – а саме їм ви подарували владу. Не мала баба клопоту – купила порося. Ох і наробили же ви лиха, запорожці!.. Знали б ви самі, що ви наробили!
Артем стиснув зуби від напруги. Він і сам бачив, у яке пекло їх завело благе прагнення українського національного відродження.
– Пане генерале, я розумію, – промовив Артем. – Наробили ми вже таких справ, що і чортів нудить. Але не пізно ще все виправити. Запорожці пропонують перемир’я. Слово – за гетьманом.
Генерал Рогоза підвівся з-за столу і задумливо пройшовся кабінетом. Біля вікна він зупинився.
– Пане сотнику, а от переконайте мене, – промовив він. – Докажіть мені, що ваша пропозиція – не пастка петлюрівського командування. Чому я маю бути впевнений, що потрапивши до центру Києва, запорожці не захоплять місто?
Артем не відповів. Доказів на руках він не мав.
– Бачите? – зауважив генерал. – Такі переговори, як ви пропонуєте, – тривають місяцями. Протягом них узгоджують все, аж до найдрібніших деталей. Ви ж намагаєтеся вирішити все по-козацьки – наскоком, одним махом. Слово дав – слово взяв. Вчора вчинив заколот проти гетьмана, сьогодні – заколот проти Петлюри. Скажіть, як вам вірити?
Артем не відповів. Він не мав чого відповісти. Коли він входив до цього кабінету, в ньому клекотало бажання достукатися, докричатися, порозумітися. Тепер він бачив – порозумітися було майже неможливо. Для генерала Рогози, для офіцерів гетьманського штабу, для всіх них до останнього сердюка, існували лише республіканці і гетьманці, праві і винні, свої і чужі. Лише командування Запорізького корпусу намагалося кричати, що не було прибічників Винниченка і прибічників Скоропадського – були українці. І що лихо зі східного кордону вже здіймало криваво-червону сокиру над ними всіма.
Його не чули. Його не могли почути, навіть якби схотіли. Прокляттям між ними стояла ворожнеча.
Ад’ютант повідомив про прибуття генерального писаря. В Артема очі рогом полізли. Іван Полтавець-Остряниця немов би зійшов з гравюр часів Хмельницького та Сагайдачного. Шовковий бешмет, кармазинова черкеска, повний набір російських орденів на грудях, хвацько закручені вуса,

читати