Завантажити

посипалися, мов горох з макітри. Артем підійшов до дверей і вдихнув свіже морозне повітря. Півтора десятки дядьків, що копирсалися біля возів, спрямували на нього рушниці.
– Що хлопці, бешкетуємо? – спитав Артем. – Замість гетьманців гнобити – потяги грабуємо? А де ж ваш отаман?
Кремезний дядько із широким селянським обличчям не поспішаючи під’їхав до вагону верхи.
– Ну, я отаман тутешній. А це – мій підрозділ республа… республю… респабуканського війська, от. І не бешкетуємо, а проводимо леквізицію. А ти, голубе, хто такий? Звідки тут взявся?
– Із Запорізького корпусу. Чув про такий?
Настрій помітно поліпшився. Ці дядьки швидше воліли балакати ніж стріляти. Це обнадіювало.
«Щастить мені сьогодні» – подумав Артем.


* * *

Тетяну Журбу ще ніхто і ніколи, напевно, не бачив настільки розлюченою. Усе роздратування, що накопичувалося дорогою, вийшло в одну мить, і коли це сталося, вона відчула на душі таку легкість та розкутість, яку, мабуть, відчуває розпрямлена пружина. Пружина, стиснута так, що від напруги зірвало гайки.
А душу їй стискати почали іще у Харкові. За ейфорією по протигетьманському переворотові прийшла сувора реальність у вигляді німців, які витіснили з міста запорізькі сотні. До установ повернулися чиновники-гетьманці. Невдовзі до магазину Тетяни завітали особи у військовому.
– Панно Журба? Нам відомо що ви прилюдно висловлювали радість з приводу бунту проти законної влади…
Не встигла Тетяна відбитися від допитів, як постало інше лихо – якимись незрозумілими шляхами до неї дійшла телеграма з оточеного Києва, яка повідомила, що самотня тітонька Тетяни сильно захворіла і потребувала догляду рідних. Перед Тетяною постало скрутне питання. Свою маму вона іще влітку відправила до сільської рідні. В такі буремні часи вона не наважилася б відпустити її не те що до Києва – а навіть додому у Харків. Доводилося кидати на служниць свій магазин та вирушати до оточеної столиці самій. На щастя – потяги туди іще ходили.
– Ну я же не член партії! Я же ніяк не пов’язана з політикою! – пояснювала вона подружкам. – Хто і за що мене затримає? З Божою поміччю – доїду.
Але дорога перетворилася на катівню. В одному купе з Тетяною опинилися два українських інтелігенти і офіцер іще царської армії. Останній вважав себе неперевершеним кавалером, причому головну складову своєї неперевершеності він бачив у щирих симпатіях до монархізму. Все українське він брав на глум. Почувши у купе українську мову, він з порогу заявив:
– Боже, гаспада! Нєужелі ви всерьйоз васпрінімаітє етат новадєл – мову?
Його слова Тетяну добряче збурили. Але це був тільки початок жаху. Офіцер всіляко намагався завести з нею знайомство. Він привертав її увагу безглуздими жартами, розповідав вульгарні анекдоти, робив їй якісь непристойні натяки, ледь не силою тягнув до ресторану. А коли його напір таки розбився о холодне презирство дівчини, став повторювати з нагоди і без:
– Сєпаратісти-мазєпінци закончат так жє как і Мазєпа. Гаваріте, что хатітє, гаспада, но только єдіная Русь даст шанс хахлам састояцца как цивілізованим людям.
Уся показна бундючність миттю злетіла з офіцера, щойно за вікнами замерехтіти кудлаті шапки бандитів. Він забився у куточок. Він відводив очі від Тетяниних запитливих поглядів. Мовчав, коли грабіжники вломилися в купе і почали трусити речі інших Тетяниних сусідів.
Натомість Тетяна відчула як її переповнила чиста, абсолютно нічим не пригашена лють. Мало їй було того, що їй постійно псували настрій. Мало того що їй попався грубіян у сусіди. Так ще на біс – грабувати її приперлися люди, котрі називали себе прибічниками влади, яку вона так щиро і палко підтримувала!
У коридорі загриміли постріли. Бандит у їхньому купе облишив валізу і спробував сховатися за дверима. І Тетяну прорвало. Вона сама не пам’ятала як зірвалася на ноги і що кричала в очі розбійникові. Їй було байдуже що цей здоровань був озброєний, а вона – ні, що їй двадцять років, що вона струнка дівчина з вилицюватим овальним обличчям, великими карими очима, соковитими губами та довгими хвилястими кучерями, і що всю цю красу розбійник міг спотворити одним пострілом.
Презирство впереміш зі зневагою вклалися в одне коротке: «Геть!» Грабіжник випарувався за дверима. Тетяна також вискочила до коридору. Вона на власні очі хотіла побачити того, хто врятував їх від розбійників.
Коридором прямував невисокий хлопець із голеною потилицею, у розстібнутому захисному бешметі без погон та з пістолетом у руці. До нього виходили наполохані пасажири. «Все гаразд, більше не прийдуть, зараз поїдемо», – спокійно казав їм старшина. Тетяна рушила йому назустріч.
– Пане-старшино, – промовила вона, вхопивши його руку. – Дозвольте висловити вам своє захоплення вашим вчинком. Ваша хоробрість лічила б найкращім козакам-лицарям зі старовинних дум! Я в захваті від вашої хоробрості!
Хлопець дещо іронічно посміхнувся. А потім абсолютно просто спитав:
– То це ви мене від засідки врятували? Це ви їх

читати