Завантажити

службовців.
– Сотник Горач, – безтурботно промовив Артем. – Зі штабу Запорізького корпусу.
– Шо? – Заволав офіцер немов різаний. – Пєтлюравєц? Бунтавщік? Здать аружіє!
– Та скільки ж можна мордувати людину?! – обурено вигукнула з візка Тетяна. – Його і так вже перевіряли…
– Дамочка, нє вмєшивайтєсь! – офіцер встав між візником і Артемом. – Рукі назад! Слєдовать за мной!
Наляканий візник клацнув канчуком. Пролітка легко зрушила з місця і полетіла уперед, уносячи миловидну дівчину. За хвилину вона зникла серед будинків.
_______________
Підстаршина – молодший командир (сержант) армії Української Держави.
Російські однострої – крім Запорізької та Сірожупанної дивізій, двох полків сердюків та особистого гетьманського конвою, інші частини війська Української Держави та Державної варти користувалися одностроями російської армії з гетьманськими знаками розрізнення.


* * *

Коридори будинку військового міністерства на Миколаївській вулиці складалися в якийсь заплутаний лабіринт. Можливо, сердюки* гетьмана свідомо водили Артема переходами, аби трохи познущатися з нього. Їхня вчасна поява на вокзалі врятувала Артема від бійки з патрулем російської офіцерської дружини. Проте на подяку запорожця сердюки відповіли короткими зневажливими відповідями. Для них він був бунтівником і зрадником.
У приймальні Артем мусив чекати, допоки вийшли останні відвідувачі. Аж після цього він потрапив до кабінету. За широким столом сидів сивий чоловік з коротенькою борідкою та хвацько закрученими вусами. Золоті плетені погони генерального бунчужного* прикрашали його рамена. Артем бачив його раніше на парадах. Старшина-запорожець стояв перед гетьманським військовим міністром генералом Олександром Рогозою.
Кілька хвилин міністр перекладав якісь папірці. Потім – обдарував Артема байдужим поглядом.
– Хто ви такий?
– Командир кінної розвідки штабу запорожців сотник Артем Горач.
– Ви хотіли мене бачити? Я до ваших послуг.
– Я перепрошую, – розпочав був Артем. – Але я привіз вісті призначені для його Світлості пана гетьмана Павла Скоропадського…
– …і пан гетьман мусить все покинути і опуститься до спілкування з бунтівниками, – іронічно завершив за нього генерал. – Не сподівайтеся. У пана гетьмана є чимало вірних і відданих старшин, які заслуговують на повагу набагато більше за вас. Тому спілкуватися ви будете зі мною. І ваша подальша доля напряму залежить від результатів нашої розмови. Закарбуйте собі це.
Артем тихо зітхнув. Усе було вірно. Ніякого іншого ставлення тут для нього бути не могло за визначенням.
– Я маю пакет для пана гетьмана, – промовив він з натиском. – Я мушу передати його пану гетьману особисто. Передавати його вам я не збираюся.
– І не треба, – з готовністю відповів генерал. – Скоро сюди завітає пан Полтавець-Остряниця, генеральний писар і особливо довірена особа при гетьмані. Передасте ваш пакет йому. Я сподіваюся, особа пана Полтавця-Остряниці не викличе заперечень з боку старшини-запорожця?
Артем погодився, що не викличе. Пана Полтавця-Остряницю, одного з організаторів Вільного Козацтва, знала вся Україна.
– А зараз я хочу почути, з чим ви до нас приїхали? Від моїх слів залежить чи увійде пан Полтавець-Остряниця сюди взагалі. Пан генеральний писар – дуже вразлива людина. А навіть я, спілкуючись із вами, ледве стримую бажання розстріляти вас за порушення присяги.
– Ми не порушували присяги, – збурився Артем. – Ми не повставали проти пана гетьмана особисто. Наше обурення викликало чорносотенне оточення гетьмана, яке підштовхувало його до розбудови нової імперії!
Генерал глузливо посміхнувся.
– Ви справді вірите у цю петлюрівську маячню? Пан гетьман ні до чого – все лихо від оточення? Геніально! А мене ви теж записали до чорносотенного оточення?
Артем лише знизав плечима.
– Пане генерале. Я погано знаюся на політиці. Проте я гарно пам’ятаю всі глузування та приниження з боку чиновників та офіцерів-єдинонеділимщиків, починаючи від генерала Бочковського. Було дуже складно переконати себе, що це і є та сама Самостійна Україна, за яку ми проливали кров.
Генерал хлопнув долонею по столу.
– Вас це не виправдовує, – різко промовив він. – Військовим не вільно вчиняти бунт, навіть якщо накази командування їм не подобаються. Дисципліна – стрижень армії. Порядок і послух, завжди і всюди!
Артем зрозумів, що перестає контролювати свої слова.
– Так, стрижень, завжди і всюди, – відповів він. – У царській армії вона теж була стрижнем, і де тепер цар? А ви хотіли, аби ми мовчки спостерігали, як незалежну Україну, за яку ми воювали, повільно вливають до оновленої імперії? Звідки нам знати, що це не зрада?
– Слова, самі слова, – відповів генерал. – Питання вищої політики не сотники вирішують. Але гаразд – ми зграя зрадників, які зазіхнули на незалежність рідної неньки-України. Якого ж біса ви до нас тоді приїхали?
Артем вгамував емоції і спробував говорити якомога спокійніше.
– Мої командири прислали мене, аби

читати