Завантажити

спитала його:
– Але ж тепер національне відродження не знатиме перешкод? Так, пане Артеме?
– Безперечно, – з готовністю кивнув старшина і пригадав натовпи більшовиків у Курську та щойно зупинений напад повстанців Директорії. Він говорив правду – відродження, природно, «не знатиме перепон», якщо здійснитися йому дозволить червона Москва та різноманітні сільські «батьки-отамани».
А панна Тетяна заходилася сперечатися з адвокатом щодо надбань гетьманщини.
– Що робилося у селі? Пане-адвокате, ви чули, якими методами у селян відбирали хліб для відправки в Німеччину?
Адвокат скромно кашлянув і відповів.
– Насмілюся нагадати, панно Тетяно, але обіцянку поставити хліб Німеччині давав насправді, не гетьман Скоропадський, а керівництво Центральної Ради. Себто ті самі люди, які зараз очолюють Національний Союз. Петлюра, Винниченко і Шаповал.
Тетяна запалала обуренням.
– Може бути. Але чи варто було взагалі терпіти в Україні окупаційні війська?
Адвокат поблажливо посміхнувся.
– Нагадаю, що «окупаційні війська», як ви говорите, запросила теж Центральна Рада. Панно Тетяно, не дивіться на мене, мов піп на дідька. Пригадайте краще Харків під більшовиками. І спитайте себе, чи змогли б ми здобути життя без червоних, якби не німці? Поцікавтеся у пана-сотника.
Відповісти треба було так, аби і правду сказати, і дівчині догодити. Та заговорити Артем не встиг. У коридорі загриміли важкі солдатські чоботи. Двері розчинилися. До купе зайшли кілька осіб в російських військових одностроях*, але з українськими кокардами на кашкетах та гетьманськими погонами на плечах. Гетьманці.
– Перевірка документів! Мета поїздки до Києва!
Погляд старшого наряду зразу ж завмер на формі Артема. Його пика просяяла злосливою посмішкою.
– Оце то так! Та це ж запорожець! Чорношличник! Петлюрівець власною персоною! А мені кажуть що нема удачі у житті!
– Полегше на словах, хорунжий, – різко буркнув у відповідь Артем. – Перед тобою старшина, до якого ти мусиш вітатися першим.
Запорожець подав патрульним обидва папери – своє старшинське посвідчення і супроводжувальний лист, отриманий перед від’їздом у штабі корпусу. Другий документ старший наряду перечитав кілька разів.
– От значить як?! – невдоволено спитав він. – Через завдання, значить, їдеш? І що ж то за завдання таке?
– Хорунжий! Не шукай пригод на свою… спину, – відповів Артем. – У Києві на мене чекають. Не прибуду вчасно – шукати почнуть. Завітають до вас. Невже так кортить лізти у велику політику?
Хорунжий мовчки козирнув, повернув Артемові документи і попростував далі. Артем задоволено відкинувся на стінку купе. Внутрішньо він відчув, як з його плечей звалилася шалена вага. Він недарма так зухвало грубіянив цьому гетьманцеві. Його супроводжувальний лист мав чисто рекомендаційну силу, а отже, його міг зняти з потягу будь-який патруль. Треба було вдавати пиху та корчити з себе велике цабе, аби дістатися до цілі без перешкод.
Проте на дівчину його розмова справила незабутнє враження.
– Пане Артеме, я просто вражена вашою сміливістю, – промовила вона здивовано. – Я боялася, що вони уведуть вас з собою. Але з вашим хистом можна, певно, не боятися нікого. Не збагну тільки, що вас несе у гетьманський Київ?
– Не хочеш – а мусиш, – відповів Артем. – Маю завдання командування – треба його виконувати. І це, до речі, ще дрібниці. Головні пригоди у мене почнуться в Києві.
– Не можу навіть уявити, з яким-таким завданням вас могли послати до Києва, – зауважила дівчина.
Репліку вставив адвокат:
– Пан сотник правильно поводиться. Якби його не спитав патруль – ми не дізналися б взагалі, що він має якесь завдання. Найкращій захист для нього зараз – непомітність. От якби мене спитали, хто з нас може їхати до Києва з таємним завданням, я подумав би на вас, панно Тетяно.
Дівчина обдарувала адвоката загадковим поглядом і стиха промовила:
– Сподіваюся, ви розумієте, що про це не говорять вголос?
Сяйнула грайлива посмішка, по вухах вдарив веселий сміх. Тетяна остаточно причарувала всіх попутників і до самого Київського вокзалу у вагоні лунали веселі розмови про різні забавні життєві події. Артемові з його окопним досвідом долучитися до них вже не становило клопоту – смішних історій він знав чимало. А про політику, на щастя, більше не згадували.
На вокзалі Артем визвався проводити Тетяну до стоянки візників. Біля неї йому було якось особливо тепло. Він відігнав носильників та взявся сам перенести її валізу та коробки. Маючи намір продовжити знайомство, він дуже хотів довідатися від неї адресу чи номер телефону тої квартири, де вона мала зупинитися. Але здійснитися цим планам не судилося.
Артем встиг лише розмістити на візку Тетянини речі, коли за спиною у нього почувся грізний гук:
– Ваши дакумєнти! Аткуда приєхалі? В какой часті служитє?!
Питання не викликало в Артема подиву. У Києві його мали зустріти, тож він спокійно передав офіцерам з рушницями своє посвідчення. Не мало сенсу критися від гетьманських

читати